Але це було ще не все. Я довго думала, що б таке привезти рiдним.

Мамi я вкрала з готелю спецiальний прозорий очiпок, щоб не намочувати волосся, коли приймаєш душ. Крiм того, три банки iз джемом та три банки з медом, якi можна було набрати пiд час снiданку. Батьку - кiлька пляшечок з мiнi-бару. Основною проблемою для мене став подарунок для мого улюбленого кузена Янiса. Янiсу на той час виповнилося двадцять два роки. Вiн був людиною, яка два роки охороняла труп Ленiна, тобто був кремлiвським курсантом. Тiльки за це я його обожнювала. I нарештi я придумала. Бiля нашого готелю знаходилася маленька крамничка з пресою та тютюном. Там я i побачила "Плейбой". Я витягла з кишенi всi грошi, якi менi вдалося вирвати в Олега, дещо позичив Марлен, i купила його. Клепок в мене вистачило на те, щоб запакувати його в число "Пiонерської правди", цi газети нам надав Олег, мабуть, щоб ми справляли враження дiтей, якi щоденно читають. I поклала до сумки, у бокову кишеню.

Ми поверталися до Москви через Цюрiх. I проходили там "легкий" митний контроль. Митники чомусь не полiзли у нутрощi моєї сумки, а дослiдили кишеню, викрили "Плейбоя" та витягли його перед свiтлi очi Олега. Який промовистий в нього був вираз обличчя - шкода, що в мене не було фотоапарата. Вiн стояв та думав: "Ну все. Доїздився. Бувай життя, бувай, кар'єро". Митники роздивлялися мене та жваво перемовлялися на своїй незрозумiлiй мовi. Я вирiшила, що мовчати менi не слiд. Тому на добрiй англiйськiй почала рапортувати, що в СРСР взагалi-то сексу немає. "Сексу?" - перепитав хтось i з них. Я пояснила, що сексу не в смислi статi, а в смислi факiнгу. "Оу, факiнг - ноу? Iтс iмпосiбл!" - обурилися недовiрливi митники. "Але в мого брата секс є", - поiнформувала я митникiв. Вони поставилися до цього з розумiнням. "Тому йому важко жити, коли в нього секс є, а в країнi сексу немає". Я з дитинства любила виплiтати логiчнi ланцюги. Олег почервонiв i мовчав, всi решта також. Митники погомонiли деякий час, потiм запросили мене слiдувати за ними. Олег хотiв приєднатися до нас, але вони сказали, що хочуть поговорити зi мною сам на сам. В кiмнатцi менi подарували стос "Плейбоїв", швейцарську паперову порнуху, двi вiдеокасети, порнографiчнi гральнi карти, якi в мене вимолив Марлен, та настiннi календарi з оголеними тiтками.

Все це вони запакували в непрозорий цупкий папiр та передали Олегу з проханням довезти це все до мiсця призначення та передати менi. "Це - подарунки за вiдвертiсть!" - сказали вони. "Що це?" - спитав в мене Олег. "Ну, сувенiрнi календарi з казковими тваринками", - вiдповiла я i майже не збрехала. "Слухай сюди, Саша Квiтко, коли ти нарештi опинишся у своєму Києвi, ото для мене розпочнеться казка", - вигляд в Олега був жалюгiдний - з червоного вiн перетворився на глиноземного, та ще й спiтнiв. Вiн здавався таким вразливим. Втiм, мої сувенiри вiн довiз. Таким щасливим свого кузена я нiколи до того не бачила!

А Олега я потiм побачила в Женевi. Вiн очолював прес-центр Росiйської Федерацiї при ООН i був таким завзятим демократом, за росiйський герб пащi готовий був подрати. А комунiстiв ненавидiв так щиро, що не повiрити в це було неможливо. Завжди вiдзначався рiдкiсною в будь-якi часи принциповiстю.

Вона закiнчила, я хотiв її вбити. Менi теж було про що розповiсти, але хто тут хотiв мене слухати? До речi, в мене iз почуттям гумору все гаразд, можливо, ця розповiдь була кумедною, можливо, припускаю, iншого дня, може, я смiявся б, як навiжений, але не зараз. Менi кортiло побiгти та термiново написати листа невiщому Олегу, щоб вiн приїхав та забрав Кляту Шу до Женеви. Негайно. "Гей, сину, ще вина? Слухай, Шу - професiйна перекладачка. Якщо в тебе раптом виникнуть проблеми з перекладами - звертайся, думаю, що вона тобi залюбки допоможе", - батько. "Так, переклади - моя професiя", - Клята Шу. "Добре - вичавив i з себе я.
– Коли менi потрiбно буде щось перекласти з валiзи до шафи, я обов'язково до вас звернуся". I вони знов зареготали дуетом. У Милицi був такий птах - нерозлучник. Поки йому не купили iншого нерозлучника, вiн казився вiд самотностi; єдине, що могло його тимчасово втiшити, було люстерко. Вiн дивився в нього i патякав щось, смiшно крутив своєю головою i тi шився з того, що хтось на нього реагує. Але справдi щасливим вiн став лише тодi, коли йому купили птаха-близнюка. Батько та Клята Шу нагадували менi Милициних птахiв. Треба або посадити їх до койця, або вiдкрити вiкно, може вилетять?

Не можу вiднайти слiв, щоб було зрозумiло, наскiльки вона мене дiставала всiм своїм виглядом. Клята Шу. Але, судячи з усього, вечерю було закiнчено, батько дивився на неї так, наче збирався розпочати нiжнi торкання-цiлування саме зараз, менi хотiлося збiгти. "Що ти робиш?" - я нiчого такого не робив. "Ти тримаєш пальцi в келиху з вином. У мене подiбне робила одна подруга в нервовому диспансерi", - Клята Шу пирскнула. О, то вона ще й лiкувалася, не думаю, що з успiхом, матiр Божа, бiдний тато. Пальцi я витяг. "О, точно, ти бач, дякую. Не помiтив".

Так смiшно, я терпiти не мiг словесних штампiв, не те, щоб нiколи не вживав - вживав, але не навмисно, а зараз подумки не мiг здихатися слiв: "То менi вiдтепер називати вас мамою?" Ще трохи i я це скажу. "Ти на мене так зараз подивився… По-родинному", - раптово почув я. Клятiй Шу було весело. Думаю, що я дивився на неї, як оскарi вськi номiнанти на переможця. З надзвичайною любов'ю, чесними очима. Дивна в неї уява про родину. "Слухай, мамою мене не треба називати, а от на Ви краще не звертатися, краще на Ти, я ж не набагато старша за тебе!" "Ти" ти в мене отримаєш тiльки подумки", - солодкаво посмiхнувся я. "То ви вже йдете?" - спитав. Вона мовчала, теж посмiхалася. Змiя. "Так, ти вiдпочивай, а ми пiдемо до Шу". В Клятої Шу є хата. Ну що ж, це непогана звiстка. "Допомагати прибиратися менi не треба".
– "А ми й не збиралися", - сказали вони. Батько луснув мене по плечу, вона пiдморгнула, вдяглися та вшилися. Молодята. Лайно.

iii)

Клоун продовжував менi розповiдати свої iсторiї. Починав одну, повертав на iншу, зупинявся ще на однiй, знову повертався до першої - наче хлопчисько, що стрибає по сходах - весь час нашого випадкового спiвiснування. I коли ми нарештi добiгли до своїх ворiт i нам повiдомили, що вилiт затримується, i коли ми сидiли на незручних крiсельцях та чекали свого лiтака, i протягом всього перельоту. Вiн час вiд часу дивився менi прямо в очi так, що я нiяковiла.

Тому що мало хто за все моє життя перевiряв у такий спосiб, плачу я чи нi, i чи все зi мною гаразд. Я пам'ятаю, коли була маленькою i була чимось засмученою, i такою вкладалася спати, згодом тихенько до кiмнати входив мiй батько, пiднiмав краєчок ковдри, придивлявся та прислухався - рюмсаю я чи нi. А я намагалася дихати рiвно. Вiн тодi торкався подушки, зазвичай вона була волога, бо я рюмсала, цiлував мене в макiвку i говорив, що все минеться, i не такий вже то був страшний дракон, я сама набагато страшнiша. Батько смiшив мене. Незвичним було те, що зi мною зараз дiйсно було все гаразд.