“Семеновичем” — це Шеремет уже знав — називали заступника голови тутешнього виконкому, міцного чолов’ягу із плеяди непотоплюваних. До нього тяглася головна з відомих уже ниточок, що зв’язували район з областю.

— А Хижняк вас тривожить?

— Ще й як.

— Робота у нього така, — кинув похмуро Матвій Петрович і пригальмував машину, аби помилуватися діями десятка лобуряк, що саме йшли Травневим провулком. Що й казати, дії були ефектні. Дужі, високі хлопці, всі як один у чорних шкірянках, у руках мали оберемки квітів і, дотримуючись черги, встеляли ними прижиттєву останню путь рекетира. По обидва кінці провулка стояло кілька легкових авто, раз по раз розлягалося тужливе ревище клаксонів.

Так, зворушливе було видовище.

— Ну як, подобається? — спитав Шеремет, не відводячи очей од дороги.

Комаров тихо вилаявся. І сказав:

— Це буде остання така церемонія. Або я…

— Не поспішай, хлопче. Може, й не остання ~. однак ми їм зламаємо хребет. І, сподіваюсь, досить швидко. Але треба працювати. Разом працювати, по-справжньому. Знати, хто на твоєму боці, і підставляти один одному плече… Чим зможу — допоможу тобі. Сам або через Вадима. Тільки виходь безпосередньо на мене, обминаючи свого начальника і мого Хижняка. Зайві ланки. Зрозумів?

— Так.

— А в районі — орієнтуйся на Сагайду. Я його теж попереджу, щоб контактував саме з тобою. Справа у нас спільна і набагато важливіша, аніж боротьба за службове крісло. На жаль, не всі, ой не всі це розуміють. До речі, ти особисто знав Деркача?

— Таж працював разом з ним, — неохоче сказав Денис.

— І яке враження?

— Тварюка. Але розумна й хитра. Це вбивство мене дуже вразило: не можу збагнути, як Деркач міг так прорахуватися.

— А він рахував?

— І дуже непогано. Коли був у міліції, стільки накоїв! Іншого давно б посадили, а він майже сухим із води вийшов. Розумник…

— Справжні розумники з крісел не злітають.

— Так тварюка ж, кажу вам. Думав, що й усі інші такі. Тому так довго не міг втямити, що не все пішло, як він розраховував. Був певен, що кого-кого, а його не зачеплять. Знав, що в “колах” усі були з ним хоч трошки, а пов’язані…

— Що ж, хлопче, тепер наша черга підраховувати і вираховувати…

Потрібне подвір’я на Ангарській знайшли швидко. На узбіччі, поряд з розчиненим навстіж гаражем, стояли аж дві машини ПМГ. А в гаражі тьмяно блищала світло-зелена “шістка”; біля неї стояли троє: один у формі, двоє в цивільному. Шеремет висадив Дениса, віддав йому усі документи, перекинувся кількома словами з лейтенантом-дільничним, що знайшов машину, та з експертами, а тоді поїхав у райвідділ.

Водієм “шістки” з характерним дефектом протектора був блідий, довготелесий хлопчина на прізвище Кравцов. Сергій Семенович Кравцов, 23 роки, художник-оформлювач Узенської майстерні торговельної реклами. Півроку тому перебував під слідством: його та ще двох із майстерні звинувачували в привласненні грошей шляхом завищення обсягу та неправильної оцінки якості робіт у молодіжному кафетерії. Слідство припинено за відсутністю складу злочину — знайшли помилки в розрахунках, якими оперував трест їдалень і ресторанів.

…Сагайда — він і Шеремет розмовляли вдвох у кабінеті начраимілу, поки слідчий псував Кравцову нерви каверзними запитаннями, — згадав, що хоч ту справу і закрито, але там не все гаразд. Тоді в райвідділі склалося таке враження, що з оформлювачів витискували хабар, а коли хлопці відмовилися, спробували посадити. Вийти на вимагачів не вдалося: бракувало доказів. Один із художників (не Кравцов) натякнув, але написати заязу не згодився. Мовляв, їм ще працювати та працювати, і навіть коли одного здирника виведуть на чисту воду, нічого не зміниться.

— Як ти гадаєш, Кравцов причетний до вбивства?

— Як слід його ще не допитували. Але нутром відчуваю: знає кицька, чиє сало з’їла. Він ждав, що ми на нього вийдемо. І про події в Травневому йому відомо.

— То й що? Все місто знає, кого вбили. Його зв’язки перевіряються?

— Звичайно. Кинув двох тямущих хлопців.

— А на квартиру я завіз Дениса. У нього санкція на обшук.

— Когось іще послати?

— Там троє твоїх. Вистачить. Денис — наша людина.

— Мені теж так здалося.

— Будеш і надалі з ним контактувати. Я йому порадив, аби тебе тримався, бо, як бачу, досвіду у хлопця малувато…

— Це діло наживне, — усміхнувся Сагайда.

— Щойно проїздив повз Травнений. Там Деркачева гвардія вистеляє килим із квітів.

— Планується пишний похорон. Вже привезли звідкись дві дубові труни. У нашому бюро таких зроду не було. Просять дозволу на церемонію. Завтра, о десятій. Навіть не криються, нахаби.

— Нехай… Жест відчаю…

Шеремет замислився, а тоді рішуче підсунув до себе телефоннний апарат. Набираючи номер, сказав Сагайді: