Гріф Ріфт безпорадно розвів руками, уникаючи погляду Родіс. Нараз він помітив позаду неї на стіні мальовничі контури якихось зображень: раніше їх не було. Родіс перемістила фокус екрана, а сама відступила вбік.

Уся стіна її кімнати була розмальована яскравими грубуватими фарбами Ян-Ях. Щойно завершена фреска, як одразу збагнув Гріф Ріфт, символізувала сходження з інферно.

Карколомними урвищами, допомагаючи одне одному, з останніх сил дерлися люди. Унизу, на соковитій траві, юрмилося різнорідне збіговисько, зневажливо показуючи на вкритих потом, жалюгідних і блідих скелелазів. Осторонь стояли групами впевнені у своїй вищості, дивилися вони відчужено й байдуже.

Трагічно безнадійним здавався цей підйом. Високо вгорі, майже на гребені стіни, що охоплювала привільний діл, гострим клином стирчав прискалок — остання ступінь підйому. Блакитне сяйво лилося з тіні й відбивалося у скелі. На самому краю прискал-ка, скута блискучим ланцюгом, навколішки стояла жінка, кисті її рук були сильно підтягнуті до спини третім закрутом ланцюга, який охоплював їй живіт і праве стегно. Залізні ланки врізалися в оголене тіло, злегка прикрите на спині чорною хвилею волосся.

Зв’язана, не маючи змоги простягти руки тим, хто дерся нагору, і навіть подати підбадьорливий знак, усе-таки була символом непорушної впевненості. Вона немовби сконцентрувала в собі всі радощі втіхи й надії. Скута Віра здавалась незалежною й вільною, ніби й не було жорстоких пут, смерті й страждань. Випадково чи зумисне, але Скута Віра була схожа на Чеді…

— Навіщо не тут? — засумнівався Гріф Ріфт. — Чи зрозуміють?

— Зрозуміють, — упевнено відказала Родіс, — я хочу лишити в палаці пам’ять про нас.

— Вони знищать!

— Можливо. Але до того її репродукції розійдуться по всій планеті.

— Щоразу виявляється, що ви сильніші за мене… — Ріфт, помовчавши, подивився на Родіс, немов перед розлукою.

Та схилилася до самого краю фокуса, заспокійливо й ніжно провела рукою.

— Мені стала снитись Амрія Мачен, найвища гора Азії. На гірському плато, де зарості гімалайських ялин межують із безлісим пагорбом, стоїть буддійський древній храм — притулок для подорожніх. У цьому храмі, місці відпочинку й роздумів, розташованому в підніжжі гір, що владно поривалися до неба, на світанку і в передзахідні години лунають величні гонги кольору чистого золота з танталово-мідного сплаву. Протяжні могутні звуки линуть у безмежну далину, і кожний удар довго дзвенить у навколишній тиші.

Таке ж відчуття викликають дзвіниці древніх російських храмів, відновлені й обладнані титановими дзвонами. Ці сріблясті дзвони відлунюють такими ж довгими звуками кришталево-чистого тону, який вабить здаля чарівним покликом. І нібито я пробираюся на цей поклик крізь рідкий вранішній туман сріблястого світанку… А тут світанок приносить похмуре нагадування незбутнього. І квапиться тільки час…

Родіс швидко попрощалась і вимкнула ТВФ.

У сусідній кімнаті Евіза Танет осудливо дивилася на Чеді й Вір Норіна, які вляглися, збираючись спуститися униз за межі садів Цоам, у гущавину життя столиці, як на землян, страшенно перенаселену.

— Так не годиться, Чеді, — рішуче мовила Евіза, — за кілометр буде видно земну жінку. Якщо тутешні мешканці справді погано виховані, то за вами рушить ціла юрба.

— А як же ви?

— Я не маю наміру бродити вулицями сама, як ви з Норі-ном, мене супроводжуватимуть місцеві колеги. Вони принесуть мені спеціальний одяг медика, канарково-жовтого кольору. Тому з мене досить штанів і блузки.

— Вихід єдиний, — сказав астронавігатор, — нехай Таель доставить нас, не привертаючи нічиєї уваги, до своїх друзів, і ті допоможуть нам вдягтися.

— Якщо йому дозволять, а нас відпустять, адже у палаці нічого не можна робити без спеціального дозволу. Це ми добре засвоїли, — Чеді засунула руки за поясок, відвела назад плечі й скорчила гримасу бундючної недоброзичливості, властиву усім “Змієносцям” Торманса. Вийшло так схоже, що Вір і Евіза усміхнулись, і невластивий для землян невимовний смуток, навіяний трагедією у Кін-Нан-Тені, трохи розсіявся.

Люди Ери Рук, які Зустрілися, не лякалися смерті й мужньо зустрічали неминучі незгоди життя, сповненого активної праці, веселих і сміливих розваг. Проте безглузда загибель трьох друзів на жорстокій планеті переживалась важче, ніж коли б це сталося на батьківщині.

Чи не надто мало їх на Тормансі? Ні, якщо подумати. Невеличкій групі простіше знайти спільну мову з людьми планети, легше відчути її психологічну атмосферу, визначити правильну манеру поведінки й глибше зрозуміти тормансіан. Велика експедиція відгородилася б од світу Ян-Ях своїм побутом і буттям. Знадобився б не один десяток років, поки два світи братів по крові, хоч і не схожих за своїми уявленнями й відчуттям світу, відкрились би один одному. Вони правильно чинять, коли кидаються в людське море Ян-Ях і розчиняються в потоці її життя.