Кілька разів Щеглов змінював частоту. Вдалося сфотографувати силует підводного човна і встановити, що субмарина йде у бойовій позиції, під перископом. Але потім звукометристи підводного човна знову паралізували роботу локаторів «Ігарки».

Про все це Щеглов доповів капітанові теплохода. Було вжито додаткових запобіжних заходів: увімкнули магнітні локатори і стопсигнальний прилад. Однак підводний човен більше не наближався до «Ігарки», а незабаром і зовсім зник з очей.

«Хай тобі чорт! — думав Щеглов, роздратовано смокчучи цигарку. — Якщо американським звукометристам з такою легкістю вдається перехоплювати частоти ультралокатора — такий прилад ані шеляга не вартий!»

Інженерові неприємно було зізнатися, що його друзі мали рацію: простота конструкції локатора, з якої він так пишався, мала значення тільки при плаванні у внутрішніх морях, але не тут, де щохвилини можна сподіватися на якусь провокацію. То як же вдосконалити прилад?

Роздум інженера перебив пронизливий дзвінок у капітанській рубці, а слідом за цим — поштовх: величезні гвинти теплохода зупинилися на мить, крутнулися в протилежний бік, потім знову загальмували, й «Ігарка» пішла вперед, наче нічого й не трапилося.

Щеглов кинувся до борту: отака короткочасна зупинка свідчила, що зовсім близько перед кораблем на великій швидкості промчав якийсь металевий предмет і локатор ввімкнув автоматичні прилади керування. Але що то могло бути?

Інженер перегнувся через поручні, обводячи поглядом просторінь навколо «Ігарки», і раптом вигукнув з жахом:

— Торпеда!

По поверхні моря, яке ще ледь-ледь світилося, круто завертаючи до корми теплохода, пливла світна доріжка. Лише кілька сот метрів відділяло корабель від торпеди, і загибель його була неминучою. Магнітна торпеда не може не влучити. Проскочивши перед носом теплохода, вона притягувалася до залізного корпусу з усе зростаючою силою. Існував єдиний вихід: розстріляти торпеду з гармат. Але «Ігарка» була мирним торговельним судном і озброєння, звичайно, не мала.

За кілька секунд по авральному сигналу вся команда вибігла на палубу, а в ефір полетіли тривожні сигнали:

— SOS! SOS! SOS! Радянський теплохід «Ігарка» торпедований невідомим підводним човном. Наші координати…

А ще за якусь мить глухо пролунав дуже сильний вибух, і корма теплохода почала занурюватися в воду.

Одразу ж було спущено великий моторний бот і шлюпки. Швидко, без метушні, зібрано корабельні документи й цінності. Рятувальна команда востаннє перевіряла спорожнілі каюти, забираючи все, що можна було винести.

Нарешті, від «Ігарки» відійшла остання шлюпка.

З сумом, з гнівом дивилися люди на потопаючий корабель. Високо задерши ніс, він повільно поринав у пучину моря. І коли над ним зімкнулися брудножовті неквапливі хвилі, всі як один підвелися й схилили голови.

Зробили перекличку. Врятувалися всі пасажири. Із членів команди не було тільки звукометриста «Ігарки» інженера Щеглова та молодшого радиста Лимаря.

Кілька годин кружляли шлюпки навколо місця загибелі «Ігарки». У всіх ще жевріла надія, що Лимар та Щеглов не загинули, а просто згубилися десь у морі. Комусь навіть причулися далекі вигуки; хтось запевняв, що помітив з півночі тьмяні спалахи вогню; а один із пасажирів твердив, що останньої хвилини з тонучої «Ігарки» було спущено надувний гумовий човен… Але то все були домисли людей, які палко бажали побачити своїх друзів живими.

…Через кілька годин, рано-вранці, радянські багатомоторні гідроплани підібрали людей. Вертольоти обстежили увесь цей район, але не виявили нічого: ані човна, ані окремих плавців.

Доводилося визнати, що Лимар і Щеглов загинули.

Другого дня Гаррі працювати не міг. Хоч «сліпота» минула, він скаржився на сильний головний біль і раз по раз прикладав примочки до запалених очей. Та й Джек почував себе кепсько: пухирі потріскалися, і рука вкрилася виразками. Друзів не залишало почуття пригніченості, тривоги і навіть страху.

Джек Петерсон і Гаррі Блеквел — практичні американці, досвідчені інженери — були далекі від віри в надприродність подій. Вони чудово усвідомлювали, що дивні порушення психіки, які можуть призвести до найтяжчих наслідків, викликані певними, хоч і невідомими причинами.

— Гаррі, а чи не впливають на організм мікрохвилі? — запитав Джек, задумливо погладжуючи лисину.

Гаррі неквапно похитав головою:

— Не знаю, Джек. Я помітив тільки одне: хворобливі симптоми і галюцинації починаються в мене при точній настройці приладу і поблизу від нього. Біля вікна, наприклад, стогін ледве чути, а болю я не відчував зовсім…

— М-да… А чи не запитати нам Харвуда… Гаррі злякано замахав руками:

— Та що ти, Джек?! Пам'ятаєш умову: «Жодних запитань! Жодних експериментів!» Чи ти хочеш, щоб нас вигнали звідси?.. Ні, краще збожеволіти отут, аніж здохнути з голоду на батьківщині. Єдине, що можна зробити, — спробувати захищатися власними засобами. Давай поміркуємо: а що, коли заекранувати інтегратор листом свинцю, наприклад?.. А потім, слід було б…

— Тс-с-с, Гаррі! Десята!

Професор Харвуд, як завжди, зайшов до лабораторії точно о десятій. Він одразу ж помітив запалені очі Гаррі й забинтовану руку Джека, але не сказав нічого й схилився над інтегратором.