— Шукайте бджіл, — сказав батько. — Бджоли завжди в’ються коло ягід, як хлопчиська коло кухні. Правда ж, Дуг?

Дуглас здригнувся й підвів голову.

— Знову ти хтозна-де, — мовив батько. — Прочнися.

Ходімо з нами.

— Гаразд, тату.

І вони рушили лісом — попереду батько, дуже високий і ставний, за ним слід у слід ступав Дуглас, а слідком за братом дріботів зовсім малий на зріст Том. Вони піднялися на невеликий пагорок і подивились уперед. Онде, бачите, показав рукою батько, ген там оселя великих і лагідних літніх вітрів. Вони гуляють по тих зелених глибинах, невидимі, мов примарні кити.

Дуглас швидко позирнув туди, нічого не побачив і відчув себе ошуканим — батько, так само, як і дідусь, завжди говорив загадками. А проте… А проте… Дуглас завмер і прислухався.

«Атож, щось таки має статися, — подумав він. — Я це знаю!»

— А осьде папороть, що зветься венерині коси. — Батько простував далі, і бляшане відро в його руці раз у раз побрязкувало. — А оцевідчуваєте? — Він посовав ногою по землі. — Ця листяна подушка накопичувалася з мільйон років. Подумайте-но, скільки треба було листя, щоб вона стала така м’яка.

— Ох ти ж, я ступаю, наче індіанець, — озвався Том. — Ані шелесне.

Дуглас і собі помацав ногою землю, але не відчув її пругкості, бо весь час сторожко дослухався. «Нас оточили! — думав він. — Щось таки станеться. Але що?.. — Він спинився. — Ану, виходьте, хто й де б ви не були!» — подумки гукнув він.

Том та батько простували далі по безгучній м’якій землі.

— А ось найкраще в світі мереживо, — тихо мовив батько. І показав рукою нагору, де крони дерев перепліталися з небом чи, може, то небо впліталося в них, хтозна. Та так чи так, а це зелено-блакитне мереживо існувало, і батько всміхався, і досить було придивитися, Щоб добачити, як ліс і далі невпинно плете його, мов великий гомінкий верстат. Батько стояв невимушено, говорив про се й про те, і мова його линула вільно й жваво. Раз у раз він сам сміявся зі своїх слів, і це ще Дужче пожвавлювало його розповідь. Він любить дослухатися до тиші, казав батько, якщо можна до неї дослухатися; адже серед тиші випадає почути, як у повітрі, що аж кишить бджолами — слово честі, просто-таки кишить! — легко сіється донизу пилок диких квітів. А онде, прислухайтесь, за отими деревами — там гучить і справжній водоспад пташиного щебетання!

«Ось воно, — подумав Дуглас, — наближається! Суне просто на мене! А я його не бачу! Ось уже зовсім близько, десь тут!»

— А ось і брусниці! — сказав батько. — Дивіться, нам пощастило.

«Не треба!» — аж зайшовся мовчазним криком Дуглас. Але Том та батько нахилились і встромили руки в шурхітливі кущики. Мана розвіялась. Жахлива примара, що підкрадалася все ближче, ладна чимдуж накинутись, навалитись, витрусити з нього душу, миттю зникла без сліду.

Розгублений і спустошений, Дуглас упав навколішки. Він бачив, як його пальці занурились у зелену сутінь, а тоді виринули звідти, забарвлені в такий колір, ніби він у якийсь спосіб розітнув ліс ножем і застромив руку у відкриту рану.

— Хлопці, час підживитися!

З відрами, вже до половини повними брусниць і суниць, серед гудіння бджіл, що злетілися слідом, — а це ж бо, сказав батько, не що інше, як затаєний спів навколишнього світу, — вони сиділи на замшілий колоді, жували бутерброди й намагалися дочути в лісовій тиші те, що чув батько. Дуглас відчував на собі батьків усміхнений погляд. Ось батько хотів був щось сказати, але передумав і, відкусивши ще шматок бутерброда, на хвилю замислився.

— Бутерброд у лісі — зовсім інша річ. Інакше смакує, ніж удома, ви помітили? Наче його чимось присмачили. Пахне м’ятою і живицею. Чудово збуджує апетит.

Дуглас перестав жувати й поторкав язиком хліб і підсмажену шинку. Та ні… бутерброд як бутерброд. Том, і далі жуючи, кивнув головою.

— Я зрозумів, про що ти кажеш, тату.

«Було вже майже сталося, — думав Дуглас. — Хоч би що воно там таке, але ж величезне, ой яке величезне! Щось його сполохало. А де ж воно тепер? Мабуть, за отим кущем!.. Ні, десь позад мене!.. Та ні, воно тут… отут, зовсім поруч…»

Він нишком потер під грудьми.

«Треба тільки почекати, і воноповернеться. Воно не зробить мені боляче, я знаю, не для того воно тут. А що ж тоді воно зробить? Що? Що?..»

— А ви знаєте, скільки разів ми грали в бейсбол цього року, і минулого, і позаминулого? — раптом ні з сього ні з того спитав Том.

Дуглас дивився, як швидко ворушаться його губи.

— Я записав! Тисячу п’ятсот шістдесят вісім разів! А скільки разів я чистив зуби за десять років? Шість тисяч разів! А руки мив п’ятнадцять тисяч разів. Спав чотири тисячі з чимось разів, не рахуючи того, що вдень. З’їв шістсот персиків і вісімсот яблук. А груш — двісті, я не дуже до них охочий. Про що завгодно запитайте, в мене все записано! Як скласти разом усе, що я зробив за десять років, вийде мільярд мільйонів усяких речей.

«Ось тепер вонознов наближається, — думав Дуглас. — Але чому? Через те, що Том базікає? А до чого тут Том? Він собі торохтить з напханим ротом, батько сидить на колоді, насторожений, мов дикий кіт, а з Тома все валують і валують слова, наче бульбашки із содової води».

— Книжок я прочитав чотириста. В кіно бачив сорок картин з Баком Джонсом, тридцять з Джеком Хоксі, сорок п’ять з Томом Міксом, тридцять дев’ять з Хутом Гібсоном, десять з Дугласом Фербенксом, сто дев’яносто два мультики про кота Фелікса, вісім разів дивився «Привид в опері» з Лоном Чані, чотири рази Мілтона Сіллза і раз Адольфа Менжу, про кохання, але тоді я просидів з дев’яносто годин у вбиральні, там-таки в кіно, чекав, поки скінчиться та мура й пустять «Кота і канарку» або «Кажана», а то ж такі дива, що всі аж хапались одне за одного й дві години верещали не вмовкаючи. І за весь той час я з’їв чотириста цукерок, триста рогаликів і сімсот трубочок з морозивом…