Вольфгер почервонів, а тоді зблід, стискаючи в руці руків'я нагайки. Віттіх зрушив коня, а Морольд потягнувся до меча.

— Не раджу, — сказав Ноткер фон Вейрах, що стояв у дверях корчми. З одного боку від нього стояв де Тресков, з другого — Вольдан з Осин, а в нього за спиною — Римбаба і Боживой де Лоссов. — Не раджу починати, панове Стерчі. Тому що, клянуся Богом, те, що ви почнете, ми закінчимо.

— Вони вбили мого брата, — видихнув Рейневан, усе ще не відриваючи ока від діри в стіні сирівні. — Це вони, Стерчі, замовили це вбивство. Дасть Бог, почнеться бійка… І раубрітери їх посічуть… Петерлін буде відімщений…

— Я б на це не розраховував.

Рейневан озирнувся. Очі голіарда світилися в темряві. «На що він натякає? — подумав Рейневан. — На що не треба розраховувати: на бійку чи на помсту? Чи ні на те, ні на інше?»

— Я не хочу сварки, — промовив, стишивши голос, Вольфгер Стерча. — І не шукаю клопотів. Просто чемно собі питаю. Чоловік, якого я переслідую, убив мого брата і зганьбив братову. Моє право домагатися справедливості…

— Ой, панове Стерчі, — похитав головою Маркварт фон Штольберг, коли регіт трохи вгамувався. — Даремно ж то ви з тою своєю болячкою до Кромоліна вибралися. Їдьте, раджу я вам, шукати справедливості деінде. До суду, наприклад.

Вейрах пирснув, де Лоссов розреготався. Стерча сполотнів, усвідомлюючи, що його беруть на кпини, Морольд і Віттіх скреготали зубами так, що замалим не викрешували іскор. Вольфгер кілька разів відкривав і закривав рот, але перш ніж встиг що-небудь сказати, на майдан чвалом ввірвався Єнч фон Кнобельсдорф на прізвисько Пугач.

— Мерзотники, — скреготнув зубами Рейневан. — І як це на них не знайдеться кари… Як це не шмагне їх Господь своїм бичем, не нашле на них одного зі своїх ангелів…

— Хто знає, чи не нашле, — зітхнув у пропахлій сиром темряві голіард. — Хто знає?..

Пугач під'їхав до Вольфгера, щось швидко говорив, збуджений і червоний на обличчі, вказував у бік млина й моста. Довго говорити йому не довелося. Брати Стерчі пришпорили коней і рвонули галопом через майдан, у протилежний бік, між бурдеями, в напрямку броду на ріці. За ними гнали, не озираючись, Пугач, Гекст і Роткірх, який далі чхав.

— Хрест вам на дорогу! — сплюнув їм услід Пашко Римбаба.

— Зачули миші кота! — сухо розсміявся Вольдан з Осин.

— Тигра, — багатозначно поправив Маркварт фон Штольберг. Він стояв ближче і добре розчув, що саме Пугач сказав Вольфгеру.

— Я, — сказав з пітьми голіард, — ще би туди не потикався.

Рейневан, який уже майже висів на вузлуватій линві, затримався.

— Мені вже нічого не загрожує, — запевнив він. — А от ти побережися. За те, що ти читав, спалюють на багатті.

— Є речі, — голіард підсунувся ближче — так, щоб місячне світло, яке просочувалося крізь отвір, освітило його обличчя, — є речі, варті того, щоби заради них ризикувати життям. Ви й самі добре це знаєте, пане Рейневане.

— Що ти хотів цим сказати?

— Ви ж дуже добре знаєте, що.

— Я тебе знаю, — зітхнув Рейневан. — Я тебе вже бачив…

— Бачили, авжеж. У брата в Повойовицях. Але обережніше з цим, про це краще не розводитися. Теревені у теперішні часи — недолік згубний. Уже не один своїм власним задовгим язиком горлянку собі перерізав, як звиклося казати…

— Урбан Горн, — докінчив Рейневан, сам дивуючись власній здогадливості.

— Тихіше, — шикнув голіард. — Тихіше з цим іменем, пане.

Стерчі й справді дали драла із сільбища з дивною поспішністю, немовби від татарського загону або як на звістку про чуму, і чесали звідтіля так, ніби диявол наступав їм на п'яти. Споглядання цього неабияк поліпшило душевний стан Рейневана. Але коли він побачив, від кого вони втікали, коли помітив, хто в'їжджає в Кромолін, дивуватися перестав.

На чолі загону лицарів і кінних стрільців їхав чоловік з різко окресленою щелепою і широкими, як двері кафедрального собору, плечима, одягнений у пишний і з багатою позолотою міланський обладунок. Великий вороний кінь лицаря теж був покритий панцирем: його голову захищав шамфрон, себто начільник, шию — бляшаний нашийник, крінет.

Рейневан змішався з кромолінськими раубрітерами, які тим часом висипали на майдан. Ніхто, крім Самсона, не помітив його і не звернув на нього уваги. Шарлея не було ані сліду. Раубрітери навколо гуділи мов осине гніздо.

Обабіч лицаря в міланському обладунку їхали двоє — простоволосий, вродливий, як дівчина, юнак і смаглявий худячок із запалими щоками. Ці обидва також були в повних пластинчастих обладунках, обидва сиділи на ладрованих [328] конях.

— Гайн фон Чірне, — здивовано сказав Отто Глаубіц. — Бачите, яка в нього міланеза [329] ? Хай мені трясця, та вона запросто коштує сорок гривень!