Шрифт:
– Вона ніколи б не помітила цього, коли б не Сід, чорти б його забрали! Та й вона хороша: шиє то чорною, то білою. Краще вона б вибрала якийсь один колір, а то ніколи не вгадаєш… А Сіда я все-таки поб'ю, - щоб я пропав, коли не поб'ю!
Том не був зразковим хлопчиком, яким би могло пишатися все місто. Проте він добре знав, хто був зразковим хлопчиком, і ненавидів його.
А втім, за дві хвилини, і навіть раніше, він забув усі свої турботи. Не тому, що вони були для нього не такі тяжкі й гіркі, як турботи дорослих людей, а тому, що цієї хвилини його захопило нове велике діло і витиснуло їх з голови. Так само і дорослі люди забувають своє лихо, захопившись новою роботою.
Такою новинкою був особливий спосіб свистіти, який Том перейняв від одного негра, і тепер йому хотілось попрактикуватися без перешкод. Свистіти треба було з переливами, по-пташиному, торкаючись язиком до піднебіння. Читач, мабуть, пригадує, як це робиться, - коли тільки сам був хлопчиком. Том не пожалкував праці і добився успіхів. Незабаром він весело йшов вулицею, і рот у нього був сповнений солодкої музики, а душа сповнена радості. Він почував себе, як астроном, що відкрив нову планету, - і без сумніву, якщо говорити про сильну, глибоку, нічим не затьмарену радість, то у хлопчика її було більше, ніж у астронома.
Влітку вечори довгі. Ще було видно. Раптом Том увірвав свій свист. Перед ним стояв чужий, незнайомий хлопець, трохи вищий за нього самого. Нова особа будь-якого віку і статі завжди викликала цікавість жителів маленького містечка Санкт-Петербургу1. До того ж хлопець був чепурно одягнений, - чепурно одягнений у будень! Це було просто дивовижно! Гарний капелюх, акуратно застебнута синя суконна куртка, нова і чиста, і такі самі штани! На ногах черевики, дарма що сьогодні тільки п'ятниця. На шиї у нього була навіть краватка - строката стрічка. Взагалі він мав вигляд міського франта, і це страшенно дратувало Тома. Що більше Том глядів на це диво дивне, то біднішим йому здавався його власний костюм і то вище задирав він носа, показуючи, які огидні йому подібні пишні вбрання. Обидва хлопці не вимовили й слова. Але варт було одному зробити крок, як робив крок і другий - тільки вбік, по колу. Вони стояли дуже довго лицем до лнця і дивились один одному в очі. Нарешті Том сказав:
– Я можу тебе відлупцювати.
– Ну, спробуй!
– Ну що ж. і відлупцюю!
– Не можеш, куди тобі!
– Ні, можу.
– Ні, не можеш.
– Можу!
– Не можеш!
Зловісна мовчанка.
– А як тебе звуть?
– спитав нарешті Том.
– Не твоє діло.
– Ось я покажу тобі, яке моє діло!
– Ну, покажи. Чого ж не покажеш?
– Скажи ще два слова, і покажу.
– Два слова! Два слова! Два слова! Ось тобі. Ну?
– Ач який хвацький! Та коли б я захотів, то відлупцював би тебе одною рукою. Праву прив'язав би за спину, а лівою відлупцював.
– Чому ж ти не відлупцюєш? Ти ж кажеш, що можеш.
– І відлупцюю, якщо ти чіплятимешся до мене.
– Ой-ой-ой! Бачили ми таких!
– Думаєш, як вичепурився, то вже й персона! А бриля якого начепив.
– А ти спробуй збити його! Ось тоді й побачиш, що то за бриль.
– Брешеш!
– Сам ти брешеш!
– Ти тільки ляпати язиком здатний!
– Годі, забирайся геть!
– Ну, ти, слухай: якщо не вгамуєшся, я відірву тобі голову!
– Невже? Одірвеш! Ой! Ой! Ой!
– Таки відірву.
– Чого ж ти чекаєш? Чому ти все нахваляєшся, а нічого не робиш? Значить, боїшся?
– Не боюсь.
– Ні, боїшся!
– Ні, не боюсь!
– Ні, боїшся!
Знову мовчанка. Хлопці зміряли один одного очима і зробили ще одне коло.
Нарешті вони стали плече в плече.
– Іди геть!
– каже Том.
– Сам іди геть.
– Не хочу.
– I я не хочу.
Так стоять вони один проти одного, виставивши ноги вперед під тим самим кутом. З ненавистю дивлячись один на одного, вони починають щосили штовхатись. Але ніхто не міг перемогти. Спітнівши і втомившися, вони перепочили, хоча кожний залишався насторожі.
Том сказав:
– Ти боягуз і цуценя. Ось я скажу моєму старшому братові - він одним мізинцем відлупцює тебе. Я йому скажу, він одлупцює.
– Чхав я на твого старшого брата. У мене в самого є брат, ще старший. Він може перекинути твого он через той паркан. (Обидва брати вигадка).
– Брехня!
– Можеш собі казати що завгодно.
Том провів великим пальцем ноги риску в пилюці і сказав:
– Спробуй-но переступити через оцю риску, і я тебе відлупцюю так, що ти з місця не встанеш. Кожен, хто насмілиться це зробити, скуштує кулака.
Чужий хлопець швидко переступив межу і сказав:
– Ну, побачимо, як ти відлупцюєш мене.
– Не лізь! Кажу тобі: краще не лізь!
– Але ж ти нахвалявся, що поб'єш мене. Чого ж не б'єш?
– А ти думаєш - не поб'ю? За два центи поб'ю.
Чужий хлопець витяг із кишені дві мідні монети і, глузуючи, простяг їх Томові.
Том вибив їх з долоні на землю.
Ще мить - і обидва хлопці качалися в пилюці, зчепившись, наче два коти. Вони рвали один одному волосся та одяг, розбивали й дряпали один одному носи, вкриваючи себе курявою та славою. Нарешті з диму битви виринає постать Тома, який сидить верхи на чужому хлопцеві і гатить його кулаками.