–  Отой док­тор ос­танніми ча­са­ми ду­же ля­кає… - од­ка­зав о. Мой­сей.
– І по­зав­чо­ра ка­зав моїй Марії Іва­новні, щоб я по­ки­нув горілку пи­ти, а то по­га­но бу­де…

–  А ти ймеш віри док­то­рам! Що не док­тор, то й бре­хун! Він го­во­рить, аби язик вертівся, - так собі, - на вітер…

О. Хве­дор за­ки­нув го­ло­ву на­зад, підняв уго­ру ку­ценьку борідку і за­хи­хи­кав, по­ка­зу­ючи усі ще­ле­пи і два ряд­ки білих зубів. Ка­на­па зад­вигтіла, а ближ­ча стільці аж ніжка­ми зас­ту­котіли об поміст.

–  А я док­торів не слу­хаю!
– про­мо­вив далі о. Хве­дор.
– Він мені ска­же не їсти то­го й то­го, а я на злість наїмся та й поз­до­ров­шаю. Док­тор ка­же, а ти ро­би нав­па­ки: тоді як­раз бу­де га­разд.

О. Хве­дор знов за­ре­го­тавсь і на­лив дві чар­ки горілки. За­пах­ло в хаті спир­том, корінням.

–  Будьмо здо­рові!
– про­мо­вив о. Хве­дор і ви­пив пе­редніше, як гос­по­дар, приц­ма­ку­ючи.

В о. Мой­сея аж слин­ка по­ко­ти­лась. Чу­дові па­хощі торк­ну­ли йо­го фан­тазію, на­га­да­ли йо­му про якісь чу­дові са­ди теп­ло­го краю. Ома­на сма­ку ра­зом з ома­ною фан­тазії бу­ла аж над­то ве­ли­ка! О. Мой­сей на­хи­лив го­ло­ву ниж­че, не од­ри­ва­ючи очей од чар­ки.

–  Починай-бо, о. Мой­сей! Ти ж гість! Чо­го ж ти скри­вив­ся, як се­ре­да на п'ятни­цю?

–  Не мож­на, бра­те, не мож­на! Ти ж ба­чиш, як я по­га­но каш­ляю. Не­дур­но ж ка­зав док­тор, що в ме­не зро­ду на­хильність до якоїсь гру­дя­ної сла­бості, бо в ме­не шия ду­же дов­га.

–  Хи, хи, хи, - за­ре­го­тавсь о. Хве­дор.
– От тобі й на! Не од­ру­бу­ва­ти ж тобі тро­хи шиї, щоб мож­на бу­ло горілку пи­ти. В дов­гу шию кра­ще й зручніше тек­ти­ме, мов у ло­то­ки… Ось спро­буй ли­шень!

О. Хве­дор підняв чар­ку про­ти свічки. Криш­та­ле­ва чар­ка не­на­че засміялась про­ти вог­ню. Чер­во­но-жов­тий чис­тий на­пи­ток за­ми­готів іскор­ка­ми, не­на­че в йо­му гра­ло літнє ма­ре­во, а чу­дові па­хощі лос­ко­та­ли в носі, в горлі, по язиці.

О. Мой­сея по­тяг­ло до чар­ки ніби дво­ма міцни­ми ру­ка­ми. «Веліє іску­шеніє!» про­мо­вив він.

–  І що заш­ко­дить од­на чар­ка?
– вмов­ляв далі о. Хве­дор.
– Чар­ка - то ніби од­на крап­ля; во­на тобі навіть гор­ла всього не об­мо­че…

–  Може, й справді так!
– про­мо­вив о. Мой­сей, ра­дий, що нат­ра­пив на ся­ку-та­ку при­чи­ну.

Що бо­жо­го дня о. Мой­сей зарікав­ся пи­ти й ку­ри­ти, але що бо­жо­го дня бу­ло знай­де якусь при­чи­ну, щоб розріши­ти, буцімби­то в ос­танній раз. А потім знов да­вав собі зарік, і знов зна­хо­див­ся той ка­пос­ний ос­танній раз. І те­пер - очі в йо­го по­ве­селіша­ли; він узяв чар­ку, підняв її до світла, по­ди­вивсь на неї лю­бо, як ма­ти на свою ди­ти­ну, і ти­хенько по­чав ціди­ти в рот, по­ма­лу за­ди­ра­ючи го­ло­ву. Дов­го дер­жав він чар­ку ко­ло ро­та, вис­мок­ту­вав ос­тан­ню кра­пельку і, одірвав­ши чар­ку, по­чав утя­гу­ва­ти в рот сині свої гу­би, ніби смок­тав їх.

–  Яке ж то доб­ро, оця горілка!
– про­мо­вив сти­ха о. Мой­сей.
– І той ро­зум­ний був, хто її ви­га­дав.

Він схо­пив­ся з місця і хотів на­ли­ти дру­гу чар­ку. О. Хве­дор мит­тю підняв гра­фин вго­ру.

–  А зась тобі! ви­ба­чай на цей раз! Про­сив я те­бе, а те­пер поп­ро­си ти ме­не. Ха, ха, ха!

О. Мой­сей си­лою взяв пляш­ку і мит­тю ви­пив дру­гу чар­ку. Пе­ре­го­дя о. Хве­дор за­ку­рив ци­гар­ку. Пер­ший свіжий ди­мок ду­же приємно за­лос­ко­тав у носі в гос­тя.

–  Не ку­ри, будь лас­ка - про­сив о. Мой­сей.
– Хіба ж ти не знаєш, що док­тор за­бо­ро­нив мені й ку­ри­ти. Не дра­туй-бо ме­не.

–  Одчепись ти з своїм док­то­ром! що не док­тор, то на­ха­ба! Як йо­го слу­ха­ти, то й з го­ло­ду вмер­ти тре­ба.

–  Скільки раз я зарікав­ся не ку­ри­ти!
– ка­же о. Мой­сей.
– Од­же ж не по­ки­ну! По­ки не чую ди­му, то й бай­ду­же. А як ку­рить хто мені під но­сом, то, здається, од­дав би все на світі, щоб тільки по­куш­ту­ва­ти ото­го по­га­но­го зілля.

–  Коли хо­чеш ки­да­ти, то не од­ра­зу: один день по­ку­ри тричі, дру­го­го дня - двічі. От поч­ни так од цього ве­чо­ра!
– На, пос­мок­чи!

–  Може, ти й прав­ду ка­жеш, - про­мо­вив о. Мой­сей вже якось ве­селіше.
– Да­вай, по­ку­рю та й за­ка­юсь!

Закадили па­нотці і по­од­ки­да­ли го­ло­ви в кут­ки ка­на­пи. І по­ли­лась їх роз­мо­ва - щи­ра, не­по­тай­на; без жад­них свідків, чу­жих і своїх рідних, в тихій теплій світлиці, в тиші спо­кою тем­ної осінньої ночі, за чар­кою доб­рої горілки або на­лив­ки, - не раз бу­ло па­нотці про­ба­ла­ка­ють цілу ніч до світа. Вже ма­туш­ка, вис­пав­шись, бу­ло виг­ля­не з две­рей, грим­не на їх та й знов зас­не, а па­нотці на те не вва­жа­ють! Нічна пізня до­ба, чар­ка горілки - роз­гор­ту­ють ду­шу, розв'язу­ють мо­ву, до­да­ють крас­но­мов­ності навіть не крас­но­мовній роз­мові мов­чу­на о. Мой­сея.