“Заповідь Христа (заповідь СМИРЕННЯ ТА ЛЮБОВІ – суть Закону Божого, вічного Божого Вчення) сама по собі є вічне Божественне життя (Християнство це не якась собі конфесія, не просто релігійна деномінація – воно надконфесійне! Християнство – це стан душі та спосіб життя; це шлях Смирення, що веде до Любові). Природна людина цього життя у своїй тварній сутності не має, а тому творити волю Божу, тобто жити по заповіді Божій, людина своєю силою не може; та їй властиво прагнути до Бога, до блаженного вічного життя (прагнення до богоєднання, до пошуку Бога запрограмоване, закладене в нас генетично). [Але] прагнення природної людини так і залишалося б тільки прагненням, без можливості його реального здійснення, якби не приходила назустріч Божественна сила – благодать, – яка сама в собі і є шукане, себто вічне Божественне життя (“Бо то Бог викликає в вас і хотіння, і чин за доброю волею Своєю” (Филип’янам, 2 розділ, 13 вірш))...

Людина створена по образу Бога-Творця. В єстві тварної людини немає нічого нествореного. Цей тварний образ Бога [таким чином]не може (сам по собі) бути причасним Божественної сутності (позаяк маємо абсолютно розбіжні рівні буття), але він наділений здатністю входити у спілкування із нествореним Божеством через причастя Його благодаті. І хоча не причасна людина Божественної сутності, але через благодать вона стає спільником Божественного життя.

Благодать, як нестворена енергія Бога , згідно з православним розумінням, є Божество . Коли Божество благоволить з’єднатися з людською істотою, тоді людина бачить, відчуває в собі дію Божественної сили, яка преображає її, робить її богоподібною уже не лише потенційно, «по образу», але й актуально, «по подобі» буття. Благодать-Божество освячує людину, обожує її, тобто творить її богом...”

“Я людина, але маю повеління стати богом…”, – сказав свого часу святий Василій Великий. “Велична мета, та досягається з трудом”, – зазначив друг його, святий Григорій Богослов.

ПРИВАТНИЙ СУД – ВІН ЖЕ Й ОСТАТОЧНИЙ

Запитання читача: Людина померла, тіло її поховали, а де в даний час перебуває душа до Суду?..

Відповідь: Загальновизнаною сьогодні є така думка: смерть – це вихід душі із тіла. Тіло хорониться у землю і перетворюється на порох, а душа відходить на приватний Суд Божий. Суд же цей, нібито, не визначає кінцевої долі людини – остаточне вирішення її відбудеться лише після Другого приходу Христа й всезагального Страшного суду... Та чи так це насправді? І для чого тоді потрібний Суд приватний? Якщо ж усе-таки його рішення остаточне, то чому душі померлих повинні чекати ще й наступного, Страшного суду? Чи порожні на даний момент пекло і рай?..

Дійсно, смерть є відокремленням душі від тіла, точніше виходом душі з біологічного тіла. Але душа людини (розум та воля її) не може існувати без тіла, вона завжди знаходиться у декотрій тонкій оболонці, яку святитель Феофан Затворник назвав тонким, або ж ефірним тілом. Ось в ньому і воскресає – переходить у нову, духовну якість буття – людина (за визначенням – дух, який має душу, і живе в тілі): народжується, переставляється у світ невидимий, духовний (точніше – у тонкоматеріальний), існуючий паралельно із нашим фізичним, грубоматеріальним світом. Воскресає одразу після виходу!

Тіло (грубофізичне, біологічне) ховається в землю й зітліває – душа ж у тонкому тілі (власне – людина) подається на Суд Божий. В чому ж полягає цей Суд? Суд цей насправді є судом Світла любові Христової! Як і сказано: “Суд же такий, що Світло на світ прибуло…” (Івана, 3 розділ, 19 вірш). І цей-то “приватний Суд переходу” для людини і є єдиним і остаточним! “Всезагальний” же суд – це суд над світом, фазис просвічення Світлом усього людства в історичному масштабі. Цей Суд дійсно іще попереду, але він не лише не скасовує приватних Судів кожної людини у період виходу (переходу) її із біологічного тіла, але й не торкатиметься тих людей, які на той час уже вийшли з тіла, і не живуть у речовинному світі.

Сьогодні, коли існує така галузь медицини як реанімація, вчення Церкви про життя душі позагробове усе більше набуває ознак уже навіть не віри, але знання. Досліджені десятки й сотні тисяч випадків оживлення після клінічної смерті, власне буквального повернення людей “з того світу”. Захищені дисертації, зафіксовані й опрацьовані спогади, які у більшості своїй є напрочуд схожими. Як правило ті, чий мозок зберіг у пам’яті подробиці пережитого, розповідають про свій вихід із тіла, спостереження за ним ніби зі сторони та почуття полегшення у зв’язку з позбавленням від страждань; про бажання перешкодити лікарям повернути їх у тлінні останки та проходження через пресловутий тунель; про зустріч з нетварним Світлом і про небажання повертатися в наш світ тощо.

Ось як про це пише австралійський лікар, автор чудової книги “Перехід. Остання хвороба, смерть і опісля” Петро Калиновський:

“Праці реаніматорів показали, що дуже скоро після переходу перед душею «ясно, як на екрані», проходять картини її тепер уже минулого земного життя. Померлий знаходиться не в темряві, а в присутності яскравого світла (Нетварне світло Христове проявляється і на фізичному рівні. Ті, хто мають досвід молитви серця, можуть це посвідчити). В світлі іноді бачать Христа, ангела, світлу фігуру.