Шрифт:
– Маріє, звідкіль вітер віє?
– зачепив її Гаврилко, смикнувши за кінець хустки.
– Маріє, звідкіль вітер віє?
– смикнув з другого боку Дмитрик.
– Не зай-май, бо, їй-бо мамі скажу!
– запхикала Марійка, сякаючи червоного носа.
Хлопці попустували трохи, а далі з заспокоєною Марійкою майнули на базар.
Гаврилко накупив медівників, цигарок і сірників. Всі троє примостились десь під барканом і поділились ласощами. Гаврилкові, звичайно, придало найбільш. Поласувавши, він добув з кишені цигарок і дав одну Дмитрикові.
– Дай і мені!
– обізвалась Марійка.
– На, коли хочеш!
Дмитрик затягнувсь цигаркою і почервонів увесь од їдкого диму, аж очі слізьми забігли. Однак він не кинув цигарки, боячись глузування Гаврилкового.
Марійка закашлялась.
– Тю на них! Таке гірке та недобре курять, - сказала вона, кидаючи цигарку.
– Ет, баба!
– з погордою сплюнув Гаврилко, хоч його й самого нудило від цигарки.
– А тепер гайда бити того жидка, що нас займав учора!
– загадав Гаврилко.
Всі знялись і подались поміж жидівські вулиці.
Жидка не знайшли, а так провештались на місті до вечора.
– Гляди ж, Дмитрику, виходь завтра!
– наказував Гаврилко.
– А як мамка не пустять?
– То втечи!
Дмитрик біг через лід, пошкрябуючи здоровими чобітьми, і з жахом думав, що то скаже йому мамка за неслухняність.
А мамка нічого не сказала: вона лежала на полу й стогнала. Побачивши врешті Дмитрика, Ярина обізвалась:
– I де ти бродиш, заволоко? Візьми отам кашу в печі та повечеряй!
Дмитрик виїв з горщика кашу, ліг коло матері і зараз же заснув.
Йому снились горобці, кози, ласощі та інші втіхи бідних дітей.
Другого дня Ярина ледве звелась з постелі; вона взялась за відра, щоб піти на роботу, але почула, що не мав сили.
– Чогось я занедужала, Дмитрику, - обізвалась Ярина, - сили не маю… Я трохи полежу, а ти побіжи на місто та купи хліба… Ось тобі гроші… Та не барись…
Сумно було Дмитрикові, жалко недужої мами, але тільки до сінешнього порога. За порогом він забув і маму, і свої турботи. Сонечко гріло, як і вчора, небо синіло в високості чисте, безхмарне; струмочки жебоніли щось межи собою, по снігу плигали жовтобрюшки та снігурі. Весело! Дмитрик з радісним серцем трюхав по льоду, затискаючи в жмені гроші на хліб.
Коли це, саме під містом, з'явився Гаврилко з гринджолятами, а на їх сиділа Марійка.
– Сідай, підвезу!
– гукнув він на Дмитрика.
Дмитрик з розгону наскочив на гринджолята, мало не перекинув Марійки, а Гаврилко повіз їх, мотаючи головою та іржучи, мов кінь.
– Тпру! Дай, Гаврилку, я повезу!
Дмитрик скочив з санчат і взявся за мотузок.
– А що се у тебе в жмені ?
– лапнув його за руку Гаврилко.
– Гроші… мамка на хліб дали.
– Дай сюди!
– Еге, не можна - мамка битимуть.
– Дурний! скажеш загубив, то й не битимуть. Давай!
Дмитрик, вагаючись трохи, віддав гроші.
– От що я вам скажу, - почав Гаврилко.
– Я тому жидкові, що нас раз у раз зачіпав, таки нам'яв учора пейси. Але жидок нахвалявся: як зберу, каже, жиденят, тоді не попадайтесь нам у руки. А ми собі знаєте, що? Ми собі покупуємо козики, жиденята не посміють підступитись, як докажемо ножі.
Думка купити ножі дуже всім сподобалася. Діти метнулись до крамниці і купили три козики. Лишились ще два шаги, за які не знали, що купити.
– А я їсти хочу!
– обізвався Гаврилко.
– I я! I я!..- скрикнули разом Дмитрик та Марійка.
– Рушай просити, Дмитрику!
– загадав Гаврилко.
Та, як на лихо, сьогодні не щастило, хоч Дмитрик дуже жалібно кривив обличчя та квилив, мов сирота:
– Дайте сиротині копієчку… згляньтесь над голодним!..
Ніхто нічого не давав, а їсти хотілось.
– Ет, що твоє старцювання! От як той дід сліпий, що сидить біля мосту, - ну, той мав всякого добра повну торбу: там тобі й бублики, й яблука, й медівники!.. облизалась на одну згадку Марійка.