— А тепер рядовий викладач цього… як він називається, не можу запам’ятати ті абревіатури, здається, КІНГа?

— Інститут народного господарства, — докинула Марія Данилівна. — Все ж якесь певне її солідне становище, і дай боже, аби комісари забули, що Микола був колись міністром.

— Він сам ніколи цього не забуде, — заперечив Олег, — і уколи честолюбства дошкулятимуть ціле життя.

Микола Прокопович поблажливо викривив губи: невже не ясно, що вся ця система, насильно утверджена більшовиками, неодмінно колись полетить шкереберть, а кого тоді покличуть керувати державою? Як не міг обійтися без нього сам Олександр Федорович Керенський, так не обійдуться і прийдешні, хоч би хто взяв владу — кадети чи народні соціалісти, зрештою, хай навіть петлюрівці, — професор Василенко знадобиться всім.

Але Микола Прокопович не сказав цього, очі в нього потемнішали, він глянув на полковника згори вниз, як на надокучливою прохача в колишній міністерській приймальні.

— Ніхто не знає, що чекає нас попереду, — мовив пророче й з притиском, буцім справді відкривав Америку. — Чи можемо ми зазирнути хоча б у завтрашній день?

— Я можу, — несподівано легко сказав Олег. — Завтра чи, може, сьогодні я піду до губчека, чи ДПУ по-нинішньому, й здамся їм.

Марія Данилівна сплеснула руками й подивилася братові у вічі, намагаючись збагнути, чи не жартує, а Микола Прокопович запитав саркастично:

— І довго ви виношували цю геніальну ідею?

— Досить тривалий час, — одповів Олег Данилович спокійно й навіть сухо. — Невже ви гадаєте, що я змирився з роллю вашого нахлібника?

— Що ти кажеш, Олежку! — раптом вигукнула Марія Данилівна розпачливо.

— Хіба ж це не правда?

Микола Прокопович витер серветкою і без того сухі губи.

— Вельмишановний Олегу Даниловичу, — почав мало не патетично, — ви ображаєте нас з дружиною, і я б попросив…

— Облиште, — заперечив полковник, — у вас нема маєтку і ви не купець першої гільдії, або по-нинішньому непман. Навіть на професорську зарплату зараз не дуже й розженешся! Хіба я не бачу, як Машуня ледь зводить кінці з кінцями?

Марія Данилівна заперечливо замахала руками, та полковник вів далі твердо:

— Ми дорослі люди й маємо дивитися правді у вічі. Поки в мене були кошти, якось не зазирав уперед, а бути дармоїдом для мене нестерпно.

— Однак ви не зареєструвались, як колишній офіцер!

— Відсиджу, скільки належить. Багато не дадуть: у білій армії не служив і в заколотах участі не брав.

— Так вони й розбиратимуться…

— Чи пан, чи пропав — двічі не вмирати.

— Не пущу! — схопила брата за руку Марія Данилівна, однак той легко вивільнився і підвівся. Обвів рукою простору й гарно вмебльовану вітальню.

— Парадокс, та я почав пліснявіти в цій сонячній оселі.

Микола Прокопович гнівно зсунув брови й зауважив:

— Не гарячкуйте, мій дорогий, дослужилися до полковника, а офіцерської витримки так і не навчилися.

— Який я офіцер? Інженер в полковницькому мундирі…

— Сподіваєтесь, більшовики оцінять ваші інженерні таланти? Та в них же розруха, заводи стоять, і це один з вирішальних наших козирів. Повірте, Совдепія доживає останні місяці, моє політичне чуття підказує це.

— На що ж ви розраховуєте? Генерал Врангель навряд чи знову зважиться на інтервенцію, а іншої реальної сили, здатної повалити більшовиків, я не бачу.

— Революція! — з пафосом вигукнув Василенко. — Вона назріває зсередини, хіба не відчуваєте? Більшовики чіпляються за владу з останніх сил, вигадують різні непи, аби хоч трохи відстрочити свій кінець, але антибільшовицький переворот неминучий, і тоді знадобляться такі люди, як ви, полковнику. Не петлюрівці з їхніми абсурдними гаслами незалежності й не денікінці, у яких руки в крові, а помірковані військові й політики, котрі дадуть народові давно очікувану демократію.

— Дивуюсь я вам, Миколо Прокоповичу, — заперечив Олег Данилович, — ви шукаєте підтримки в мене, царського полковника, але ж до революції вас самого піддавали остракізму, навіть заарештовували вас з братом, хоч і належали ви з ним до діаметрально протилежних за переконаннями партій. Ви, здається, до кадетів, а Костянтин Прокопович був соціал-демократ…

— Меншовик, — уточнив Василенко.

— Я погано розуміюся на політичних відтінках партій.

— Однак більшовиків уже встигли розкусити?

— Принаймні збагнув, чого вони прагнуть.

— Чого ж?

— Сильної і безкомпромісної влади пролетаріату.

— Вас це влаштовує?

— Ще не дозрів до категоричної відповіді.

— Нічого, візьмуть за барки — швидко дозрієте. А нас ця влада не влаштовує, як не влаштовує і кінцева мета більшовизму. Насмілюсь твердити, не тільки мою партію, а всі партії Росії. Розумієте, всі, починаючи від октябристів і кінчаючи меншовиками, навіть лівими есерами, всі ми зараз в одному блоці. На жаль, пізно дійшли до цього. Якби Керенський мав більше кебети й міг ударити кулаком по столу, все було б зовсім по-іншому, ми прийшли б до демократії без бунтів і громадянської війни, наслідки яких ще й досі терзають багатостраждальну Росію.