У двері постукали.

— Хочу показати вам місця загального користування, — сказала Емма Густавівна з коридора. Коли Шрагін вийшов, вона повела його, як екскурсовод по музею. — Оці двері — на кухню, ліворуч від парадного — ванна і туалет, — пояснювала вона. — Дрова для підігрівання колонки і для кухонної плити лежать у комірчині, он ті двері. До речі, за дрова попередній мешканець також розраховувався зі мною. А втім, він користувався ними незрозуміло рідко — я маю на увазі для ванни.

— Мабуть, він віддавав перевагу товариству в бані над самітністю в ванній, — розсміявся Шрагін.

— Мабуть, — усміхнулась Емма Густавівна.

Приготувавши постіль, Шрагін пішов у ванну і довго блаженствував там під тугим холодним душем. Повертаючись, він вимкнув світло в коридорі і на дотик пробирався в свою кімнату. Раптом він почув молодий схвильований жіночий голос:

— Мамо, та це ж жахливо, як ти не розумієш цього!

«Тут її дочка», — спантеличено констатував Шрагін. Це було непередбаченим ускладненням. За відомостями, що були в Москві, студентка консерваторії Ліля Реккерт, коли почалася війна, поступила на курси медсестер і їхати до матері не збиралась. У цих нових обставинах необхідно було негайно розібратись.

Шрагін постукав у двері, з-під яких пробивалося світло.

— Будь ласка, — почув він голос Емми Густавівни і ввійшов у простору кімнату, яка, судячи з обстановки, була вітальнею. Посеред кімнати стояв рояль з червоного дерева. Попід стіною — цілий ряд стільців з плюшевими сидіннями і маленький диван з різьбленою спинкою. За круглим столом у глибоких кріслах одна проти одної сиділи Емма Густавівна і русява дівчина з заплаканим лицем.

— Пробачте, будь ласка, — винувато усміхнувся Шрагін, — але так вийшло, що в мене немає сірників.

— Лілі, принеси, будь ласка, візьми в мене на туалеті, — мовила Емма Густавівна. Коли дівчина принесла сірники, Емма Густавівна сказала Шрагіну: — До речі, і познайомтесь, це моя дочка Лілі.

— Дуже радий. Ігор Миколайович.

— Ліля, — дівчина підкреслено інакше, ніж мати, назвала своє ім’я і, кивнувши Шрагіну, відійшла до вікна. їй було років двадцять, може, трохи більше. Світле волосся гладенько зачесане і на потилиці зав’язане тугим вузлом. На хворобливо блідому обличчі різко вирізнялися сірі очі, знизу підкреслені синюватою тінню, а зверху — золотавими пушистими бровами. Зовнішність у неї була привабливою, але красивою її не назвеш. Відчувалася якась нервова напруженість у всьому її вигляді.

Емма Густавівна зітхнула і тихо сказала:

— От зосталися ми з нею вдвох і, що з нами буде, не знаємо не відаємо. — Вона підвела погляд на Шрагіна, вичікуючи, що він скаже, але не діждавшись, спитала: — Та й ви наче не збираєтесь виїздити?

Шрагін помітив, як Ліля вимогливо й гнівно подивилася на матір.

— Так, я поки що не виїжджаю, — сказав Шрагін. — У мене взагалі дике становище.

— Посидьте з нами, — запропонувала Емма Густавівна і показала на крісло. — Бачиш, Лілі, товариш теж не виїжджає…

— Це його справа, — відізвалася Ліля, не відходячи од вікна.

— Це правильно, кожен за себе вирішує сам, — підхопив Шрагін. — Але мій випадок справді дикий. Уявіть собі, мене тільки-но перевели сюди на завод з Ленінграда.

— З Ленінграда? — радісно стрепенулася Ліля і підійшла до стола, не зводячи очей із Шрагіна.

— Так, з Ленінграда, а що? — спитав він.

— Це моє найулюбленіше місто на світі, — тихо мовила дівчина.

— Не забувай, Лілечко, що ти на всьому світі знаєш тільки два міста, — повчально зауважила Емма Густавівна.

— Ах, мамо, нічого ти не розумієш! — втомлено промовила Ліля і сіла в крісло.

— Так отож… — вів далі Шрагін. — Питання про моє переведення сюди було вирішене ще до війни. Але наркомат тягнув паперову волинку, і практично мене оформили на тутешній завод тільки вчора.

— От уже вчасно так вчасно! — похитала головою Емма Густавівна.

— І всім тут, зрозуміло, не до мене. А проте хтось все-таки мусить сказати мені, як я повинен діяти?

— Ви що, хочете, щоб вам хтось нагадав, що ви радянська людина і розраховувати жити тут при фашистах не маєте права? — насмішкувато спитала Ліля.

— Лілі, перестань, будь ласка! — по-німецькому сказала Емма Густавівна.

— В усякому разі,— також по-німецькому заговорив Шрагін, — ви, Ліля, не маєте ніяких підстав думати про мене погано, а тим більше говорити.