— Майже. Замість чарівної палички — чарівні кредитки і чарівний гаманець.

— З вашого тону я роблю висновок: він — злий чарівник.

— А це вже вас не стосується! — незрозуміло чому вирішила образитися за чоловіка Діана. — Взагалі: хто ви такий і чому залізли до мене в дім?

— До вас, значить… Я був вирішив, що і дім цей, і все, що в ньому є, належить вашому чоловікові.

— Дуже багато думаєте! — відрізала Діана.

— Навпаки — дуже мало, — відповів незваний гість. — Дав себе підстрелити по-дурному, дременув без бабла, бензин закінчився якось раптом, тож машину довелося кидати біля дороги, а самому чухрати сюди кілометрів п’ять пішкарусом…

— Послухайте! — Діану раптом осяяло. — Це не про вас у новинах передавали? Якесь убивство мало не в центрі міста, злочинець утік, описати зовнішність свідки не змогли… Про вас?

Незнайомець повів плечима.

— Раз впізнати вбивцю ніхто не здатен, ним можна вважати кого завгодно.

– І все ж таки мені здається, в новинах говорили про вас! — переможна посмішка далася Діані без особливих труднощів. — Слухайте, це щось особисте? Той, кого ви застрелили, вас чимось дістав до печінок?

— Так у наші часи доводиться віддавати борги, — чоловік замість відповіді просторікував. — Нічого не поробиш, життя.

— Як же ви нарвалися на кулю?

— Там… Ну, в тому місці… Майже в центрі міста, як вам сказали по телевізору… Словом, у ресторані намалювався охоронець-герой. Зазвичай вони тільки п’яних не бояться. А цей неповороткий мудак таки встигнув дістати волину і шмальнути мені навздогін. Кажу ж вам, нічого серйозного, мов гілкою подряпало.

— Слухайте, ви блатний? Такі словечки з вас вилітають…

— Нормальні словечки! Аби ви хоч раз проїхалися в міському транспорті, не таке б почули від інтелігентних зовні людей. Вам вуха скручує?

— Та знаєте, я не завжди в персональних машинах каталася і не з народження — дружина успішного бізнесмена. Просто цікаво, з ким маю справу. Від цього стане ясно, чого ж від вас чекати.

— Не бійтеся, — голос незнайомця звучав рівно. — Справжніх блатних уже давно не лишилося. Жаргон хіба… До речі, саме тому, що я не відморозок і не вуркаган, боятися за своє життя вам нема чого. Просто мені потрібна допомога.

– І ви отак, з пістолетом наголо, просите її?

На мить запала мовчанка.

Діана і незваний гість, здавалося, свердлили один одного поглядом. Нарешті чоловік підняв руку з пістолетом, випростав її так, аби націлити ствол просто в перенісся полонянці, потримав так кілька секунд і опустив зброю.

— Ви… чого? — в молодої жінки перехопило подих.

— Нічого. Просто показую: ми з вами не друзі, хоч почали так мило балакати. Ось це, — чоловік знову гойднув пістолетом, — чи не єдиний безвідмовний спосіб швидше та певніше цю саму допомогу отримати. Тут є гараж, досить великий, очевидно — на всі машини. Одна з них, мабуть, належить вам. Раз чоловік ваш зумів облаштувати і нафарширувати цей будинок відповідним чином, значить, з фінансами у вас все в порядку. Мені потрібні гроші, ключі від машини, і я після того покину вас назавжди.

Діана зміряла незнайомця замисленим поглядом. Дивно — навіть коли той націлив на неї зброю, вона не злякалася, а швидше — розгубилася, бо не чекала зміни настрою. Тепер, коли сніжний гість виклав свої вимоги, молода жінка зовсім заспокоїлася. Принаймні, знає, чого він хоче. Ось тільки… чи отримає. Адже гість не знає про особливі обставини, котрі виникли в цьому багатому домі.

Теж бажаючи всістися зручніше, Діана мимохіть зсунула полу халату, оголивши ноги вище стегна. Під халатом, крім ризикованої білизни, нічого не було: сидячи в чотирьох стінах та не маючи змоги кудись вийти, полонянка вирішила взагалі не одягатися. Незнайомець сприйняв її жест по-своєму.

— Тільки не намагайтеся тут мене спокусити. Ви — вродлива жінка, але зараз, вибачте, для мене це зовсім нічого не означає. Мене ловлять, бо я застрелив багату та впливову людину. Кинуту машину зі слідами крові скоро знайдуть біля дороги, проведуть прості математичні вирахування, оточать це дачне селище… Коротше, чим швидше я злиняю звідси, тим краще для всіх.

Діана вже не чула його. Мозок шалено запрацював.

— Ресторан… Ви вбили людину в ресторані… Який майже в центрі…, — вона повторила цю фразу кілька разів, наче мантру, і незнайомець уже подумав, що його полонянка почала втрачати глузд з переляку, та раптом молода жінка вигукнула, подавшись уперед: — Як називається ресторан?

— А хіба…

— Як. Називається. Ресторан.

— «Нова Європа», — вичавив із себе гість, наче розкривав страшну таємницю.

— Правильно, — кивнула Діана швидше сама собі, ніж співбесіднику. — Один із ресторанів мого чоловіка. Він дзвонив, попереджав, що затримується, виникли якісь проблеми. Ось вони, проблеми! — молода жінка кивнула на гостя, ніби показуючи його невидимим глядачам, мовляв, полюбуйтеся: — Знаєте, ми останніми днями мало спілкуємося, так уже склалося. І якби він просто затримався, через звичайні робочі заморочки, то не обмовився б у телефонній розмові про якісь там проблеми. Затримався — і все, має право. Це доля, знак. Я забобонна і вірю в знаки.