На ґанок вийшла жінка Зброжека.

Анеля.Мамочко, звели Марині принести зараз сюди все, що залишилося від сніданку. В моєму кошику.

Жінка Зброжека.А що їстиме Жужелька?

Анеля(зморщила брови). Мамо!

Жінка Зброжека.Ах, Матінко Божа! І тут несподіванка. Пішла на побачення - годує жебрачку.

Анеля(до Маклени). Не подумай, що це об'їдки, Маклено. Боронь Боже! Я відбираю в кошик все найсмачніше. В той кошик, в якому я носила снідати в гімназію. Це мій другий сніданок.

Служниця винесла кошик.

Анеля.Бач, це той кошик, а в ньому глянь що. Ціла котлетка, бісквіт, три плитки шоколаду, коржики, булка. Коли я вийду заміж, - а це буде через три дні, - приходь до мене по цей кошик. Хоч щодня приходь. Чому ж ти не береш? Невже не візьмеш? Не хочеш? Бери! Ну, бери, кажу, а то звелю віднести назад. І таки справді Жужельці віддам… Бери!

Маклена(взявши кошик, тримає його якусь мить, потім рвучко йде до собачої будки і кидає). На, Кунде, а то й справді віддадуть Жужельці! Хоч пан Зброжек і каже, що чим собака голодніший, тим краще стереже, проте бач, як годують свою Жужельку. Та він і про робітників це говорить: "Чим, - каже, - робітник голодніший, тим дешевше і довше він працює". Недарма товариш Окрай казав, що пани нас більше люблять, коли ми голодні, хоч самі вони лише тоді добрі, як сплять. За це я їх і не люблю, навіть коли сплю, і коли б моя сила, я їм таке зробила б, як там (жест на схід) зробили.

Анеля.Боже! Вона вже більшовичка!

Маклена.І вийду заміж за більшовика, от! Навіть мрію. В тюрму піду. В одиночній камері буду. А до вас не піду, хоч і в окрему кімнату.

Анеля.Тоді віддай назад.

Маклена.Їж, Кунде! Лихо жене нас на вулицю, з голоду і я, може, зроблю собі там спальню, але я ніколи не зроблю, Кунде, із своєї спальні вулицю, як це роблять всі чисто пані і, певне, зробить і панна Анеля.

Анеля.Грубіянка! Невдячна тварюка! За що? (Навіть заплакала). Віддай!

Маклена.Їж, Кунде! А що не з'їси, мені віддаси - від тебе візьму радо!

Анеля.Зараз же віддай! (Хоче взяти об'їдки, але собака гарчить). Віддай! Від-да-ай, кажу!

Пан Зарембськийз газетою. Зупиняючись, дивиться:

– Панно Анелю!

Маклена відійшла.

Анеля(отямившись). Ах, даруйте, пане Владек! Я в такій вульгарній сцені. Але уявіть! Вона збирає там, за канавами, різну покидь, кістки й таке інше і варить юшку. Батько безробітний. Матері немає. Мені стало шкода її. Я наказала принести їй усе, що залишилося від сніданку: цілу котлету, бісквіт, три плитки шоколаду, коржики, булку. А вона їх - собаці. Та ще якої гидоти наговорила! Жах!

Зарембський.Ви покарані за недоречну в наш час гуманність.

Анеля. Можливо. Але, сподіваюся, ваше співчуття не на боці тієї мужички?

Зарембський.Її батько, здається, в мене на фабриці і теж страйкує. Другий місяць. Він вважає за краще збирати на смітнику кістки, ніж заробляти на фабриці щодня по два золотих, на які можна купити собі хліба і зварити собі борщ навіть з м'ясом. Отже, я не можу співчувати не тільки їм, але навіть тим, кого вони ображають за милостиню, за непотрібний і шкідливий гуманізм.

Анеля.Отже, я покарана з двох боків? Подвійно?

Зарембський.Отже, так.

Анеля(кокетливо). І вам не шкода мене?

Зарембський.Ні.

Анеля.Я серйозно… Ніскілечки?

Зарембський.Коли ви серйозно, то ні півстілечки.

Анеля.Але, може, все ж у пана Владека знайдеться для мене краплинка якщо не гуманності, то хоч якогось почуття?

Зарембський.Ви питаєте чи просите?

Анеля(серйозно, допитливо, стурбовано). А як ви гадаєте?

До них підійшли жебраки.

Жебраки.Дорогі панове!…

– Заради пана Ісуса!

– Крихітку з вашого щасливого столу!

Зарембський(не добереш - до Анелі чи до жебраків). Ви просите?

Анеля.Я?

Жебраки.Просимо!

Зарембський.Я милостині нікому не подаю. Це мій принцип. Де гарантія, що просить не мій ворог? Не даю!