— Отак, — мовив Пінкертон, — я вас образив. Та не треба мене втішати, Лаудене. Мені бракує талановитості, і цьому вже не зарадиш.

І він сів, обхопивши голову руками.

— Розумієте, в дитинстві я не мав ніяких можливостей, — додав він.

— Не треба так, милий друже, — сказав я. — Просто наступного разу, коли ви забажаєте зробити мені послугу, напишіть про мою творчість, не згадуючи про мою нещасну особу. І ніколи не записуйте моїх безпорадних висловлювань. А головне, — додав я, мимоволі здригнувшись, — не пишіть, як я все це сказав! Ось, наприклад: «З гордою, радісною усмішкою…» Кого цікавить, усміхався я чи ні?

— А ось тут ви, Лаудене, помиляєтесь! — перепинив мене Пінкертон. — Саме це й подобається читачам, саме Цим допис і цікавий, в цьому його літературна вартісність. Я ж відтворюю перед читачами всю сцену, я даю можливість найбіднішому громадянинові отримати від нашої розмови таку ж утіху, якої зазнав сам. Ви лише уявіть, що означало б для мене, коли я був мандрівним фотографом, прочитати півтори колонки дійсно культурної розмови: художник у своїй закордонній майстерні міркує про мистецтво, я його бачу, я оглядаю його студію, Я дізнаюсь, щоб він їв за сніданком; а потім, пережовуючи консервовані боби десь на березі струмка, я кажу собі: «Якщо все буде гаразд, рано чи пізно такого ж досягну і я». Таж я ніби в рай зазирнув би, Лаудене!

— Ну, якщо це може принести таку радість, — погодився я, — потерпілим не варто нарікати. Тільки тепер хай уже читачів порадує хтось інший.

Між мною і Пінкертоном зав'язалася справжня дружба. Якщо я хоч трохи розумію людську вдачу («якщо» — тут не просто мовний засіб, бо означає щирий сумнів), то можу сміливо твердити: ніякі взаємні послуги, ніякі переборені вкупі труднощі не зміцнили б нашої дружби так, як ця сварка, котру нам пощастило загасити, хоча вона відкрила суттєву різницю наших смаків і освіти.

Чи то внаслідок мого навчання й постійних банкрутств у комерційній академії, а чи далися взнаки якості, успадковані від старого Лаудена, едінбурзького муляра, — я був дуже ощадливий. Неупереджено аналізуючи свій характер, я роблю висновок, що це моя єдина з усіх можливих людських чеснот. Протягом двох перших років навчання у Парижі я не лише вкладався в ті гроші, які висилав батько, а ще й примудрився накопичити в банку чималу суму. Ви зауважите, що навряд чи важко де мені вдалося, оскільки я розігрував із себе студента-бідаря; але ще легше було б витрачати все до останнього сантима. Просто диво, що я уникнув того слизького шляху, а на третьому році мого паризького буття, тобто незабаром після знайомства з Пінкертоном, з'ясувалося, що я вчинив дуже розумно. Трапилось так, що в призначений день гроші від батька не надійшли. Я послав йому листа з нагадуванням, і вперше в житті не отримав відповіді. Каблограма [39] подіяла сильніше — вона, в усякому разі, змусила батька відповісти. «Напишу негайно», — телеграфував він, але я ще довго чекав його листа. Я губився в здогадах, сердився, хвилювався, але завдяки своїй ощадливості не відчував фінансової скрути. Всі утруднення, тривоги та муки довелося пережити моєму нещасному батькові, який там, у Маскегоні, боровся за життя і багатство, а повертаючись додому після втомливого дня безплідних мудрувань та ризикованих операцій, перечитував останнього сердитого листа свого єдиного сина, відповісти на який йому бракувало мужності.

Майже три місяці потому, коли від моїх заощаджень майже нічого не лишилось, я дістав нарешті обіцяного листа зі звичним чеком.

«Любий синку, — писав батько. — Вийшло так, що під тиском несприятливих обставин я не лише не відповідав на твої листи, але й не висилав тобі грошей. Постарайся вибачити свого старого батька — він пережив нелегкі. часи; тепер, коли все минуло, лікар вимагає, щоб я змінив оточення і поїхав на полювання в Адірондак. Ти не думай, що я захворів, — просто дається взнаки перевтома. Чимало з наших відомих ділків не втримались на поверхні: Джон Т. Мак-Брейді втік до Канади з повною валізою хабарів, Біллі Сендвіт, Чарлі Даунс, Джо Кайзер і ще багато хто з поважних громадян нашого міста сіли на мілину. Але Додд-Велика Голова знову вистояв бурю. Гадаю, я все влаштував так, що на осінь ми будемо багатші, ніж будь-коли.

А тепер слухай, синку, що я тобі запропоную. Ти писав, що вже доліплюєш свою першу статую, — тож візьмись до роботи серйозно і закінчи її. Коли твій учитель — я не можу запам'ятати, як правильно пишеться його прізвище, — вишле мені сертифікат, що вона відповідає риночним нормам, ти отримаєш десять тисяч доларів, які витратиш чи в Парижі, чи тут, удома. Оскільки ти стверджуєш, що там більше можливостей для роботи, я вважаю — тобі варто купити або побудувати в Парижі власний будинок, а там, дивись, твій старий батько почне заходити до тебе на обід. Я охоче приїхав би й зараз, бо починаю старітись і дуже скучив за своїм дорогим хлопчиком, але в мене почато кілька спекуляцій, які вимагають нагляду та турбот. Перекажи твоєму другові, містеру Пінкертонові, що я читаю його дописи щотижня, і хоча марне шукаю в них ім'я мого Лаудена, все ж дещо узнаю про те життя, яке він веде в незнайомому мені Старому Світі, описаному талановитим пером».

Звичайно, жоден молодик не спромігся б перетравити такий лист на самоті. Лист цей означав таку зміну долі, що вимагав доброго повірника, і таким повірником я, звісно, обрав Джіма Пінкертона. Можливо, почасти це пояснювалось тим, що про нього йшла мова в батьковому листі; та навряд чи ця обставина зіграла особливу роль, бо наше знайомство вже перейшло в дружбу. Мій співвітчизник був мені до вподоби: я підсміювався з нього, я шпетив його — і я його любив. Він і собі захоплювався мною і дивився на мене, як на бога, — адже я свого часу набув тієї «освіченості», про яку він лише мріяв. Він ходив за мною слідом, завжди ладен був сміятися з моїх жартів, і наші спільні знайомі прозвали його «зброєносцем». Такими, бачте, методами він ловив мене в свої тенета.

Ми з Пінкертоном читали й перечитували знаменне послання; можу заприсягтися — він радів щиросердо і ще бурхливіше, ніж я. Статуя була майже готова, потрібно було лише кілька днів, щоб приготувати її для огляду. Я зайшов до вчителя, він дав згоду, і якось безхмарним травневим ранком у моїй майстерні зібралися свідки мого випробування. Мій учитель вдів у петлицю строкату орденську стрічку, його супроводили двоє студентів-французів, моїх приятелів; нині вони — відомі паризькі скульптори. Мій земляк Капрал Джон, як ми його називали, всупереч своїй стриманості й працьовитості, які принесли йому повагу всього світу, теж відклав того ранку палітру, аби підтримати свого співвітчизника. Мого давнього друга Ромні я просив прийти обов'язково — бо радість бував неповна, коли він її не поділяє, а невдачі переживаються легше завдяки його розраді… Були тут іще Джон Майнер, брати Стенніси — Стенніс-aine [40] і Стенніс-frere [41] , як вони значилися в рахунках барбізонських шинкарів, — двоє легковажних шотландців, — і, звісно, Пінкертон, блідий від хвилювання, з краплинками поту на чолі.