Скоро Агнешка вистукала «переходжу на прийом», як знову почулися ті ж дивні звуки, неподібні до всіх, що чув Марцін досі.

— Він прилетить сюди, — прошепотіла Агнешка, і усмішка осяяла її очі.

Марцін розгублено хмикнув. Вона мала того чужинця за людину, котра добре її розуміє і вірить кожному слову. Марцінові стало прикро, що той її обманює. А звуки бриніли дедалі виразніше й ясніше. Може, ота дивоглядна станція наближалась? Марцін подивився на дівчину, мов на чарівника, який з чорного циліндра витяг кроля і пару голубів. Чи вона не ясновидиця? Він недавно читав про звірів, що мали чуття, котре людині й не снилося, вірніше, котре вона мусить творити штучно, як, скажімо, електронні машини.

Може, Агнешка має властивість сприймати чужі думки? Ніби отой пасажир «Наутілуса», атомового підводного човна? Адже він записував на Північному полюсі знаки, подані йому в думках з Америки?

Марцін глянув па дівчину — чи не блищать, випадком її очі зеленим магічним світлом? Та ні — очі блакитні…

— Коли він прилетить? — спитав Марцін.

— Незабаром.

Дивно. Хтось стрілою летів до них з-над Атлантичного океану. Чи той «хтось» принаймні знає, в якому повітряному поясі йому можна рухатись? Бо ж простір нині помережаний повітряними шляхами і стежками; вони контролюються радарними установками.

Марцін вибіг з намету. Небо потемніло і скидалось тепер на чашу з темно-синього прозорого скла. Виднілися білі сувої Чумацького Шляху, блищали Кассіопея й Великий Віз. На заході сяяв величезний золотий Сіріус.

Раптом яскравий спалах перетяв небо. Впав метеор? Чи зайнявся якийсь супутник, входячи в земну атмосферу?

Марцінові запаморочилось в голові. Світло зірок померкло.

Він повернувся до намету.

Агнешка так само уважно слухала, схиливши голову. Чи й справді вона розуміла щось з тих звуків? Антек уже давно передав би 99, себто «згинь-пропади!»

Ні. Навіть Антек не зробив би цього, бо те скорочення не вживають короткохвильовики, але наговорив би цілу торбу дотепів. Марцін з полегкістю подумав, що сьогодні Анткові дотепи не заважатимуть Агнешці.

Далі йому набридло слухати, однаково нічого не втямиш. Дістав «Три по три» і, посміхнувшись, подумав: ця назва пасує до сьогоднішньої оказії.

Нараз отвір у наметі зачервонівся. Шерсть на Гапі ніби кров'ю палилася. Блиснули металеві частини телефону. Хлопець глянув угору — може, спалахнула блискавка? Але звідки вона? Небо чисте!

В наметі так само раптово потемніло. Зник телефон. Гапині кудельки знову прибрали звичайного жовтаво-білястого кольору.

— Є! — вигукнула Агнешка.

Вони напружено чекали. Приймач замовк. Хвилини здавались вічністю. І коли Марцін уже вирішив, що нічні пригоди скінчилися і можна йти спати, — відчув: сталося щось незвичайне.

В отворі намету стояв незнайомий. Його комбінезон випромінював холодне сяйво. М'який шолом відкинуто на плечі. Струнка постава, прекрасна голова з чорним, мов вороняче крило, волоссям…

Гапа зачудовано дивився на прибульця, роззявивши пащу. Навіть не гавкав.

Чужинець, здавалось, нікого не бачив, окрім Агнешки.

Наблизився і поклав руки їй на плечі. Марцін бачив перед собою їх освітлені профілі: світлий в ореолі пухнастого волосся і темний, різко окреслений, як у горян або індіянів. Вони мовчали, але Марцін заприсягнувся б, що прибулець про щось питається в Агнешки. Може, про те, чи це вона покликала його сюди?

Агнешка ствердно кивнула головою.

Тоді незнайомий повернувся до карти. Довго стояв перед нею, ніби порівнюючи обриси континентів з чимось відомим йому. Торкнувся рукою Атлантичного океану. На обличчі відбився смуток, жаль.

Цю напружену тишу було несила витримати. Марцінові хотілося заволати — знічев'я, аби лиш переконатися: він живе, він не зробився тінню, котрої не помічає ця дивна істота.

Незнайомий глянув на хлопця, ніби й справді почув його голос.

— Юн, — мовив він, показавши на себе, і підняв руку.

В отворі намету темніло небо, зливаючись з нічною землею. Агнешка не могла заснути. Десь там, за деревами, лежав таємничий корабель космічного гостя. Поки свіне, треба сховати його від випадкового перехожого, а Юна — від репортерів, криків, галасу, запитань. Кого покликати на поміч? Постового Яблонського? Він добрий собі чоловік, але ж одразу почне розпитувати, заповнювати якісь бланки, та ще, диви, запідозрить Юна у шпигунстві. Зателефонувати в табір? Але ж вожатий вирішує все сам, нічиєї думки не питає. Та й як він вирішить? Чи є гарантія, що його рішенець буде найкращий? Якби знайти людей, котрі зрозуміли б цю складну ситуацію. Повезти Юна до Варшави? До кого? І як зрозуміє той «хтось» Юна? Він хоч і вміє читати чужі думки, але не знає польської мови, не може назвати жодного предмета будь-якою з земних мов.