Фон Стаден вилаявся і швидко повернувся. На другому повороті він зупинився. Ідучи з цього напрямку, він міг це побачити — простір не більший за великий ящик. Це була чиясь халупа, зроблена з уламків і шматка старого листового заліза, який закривав вхід від очей, якщо до нього не наблизитися з цього кута. Він зрозумів, що вона могла закрити парасольку, пірнути в халупу, почекати, поки він пройде повз, а потім повернутись назад. Це зайняло б не більше кількох секунд.

Повільно повертаючись стежкою до вулиці, переконавшись, що немає інших ям, у яких вона могла б сховатися, фон Стаден захоплювався її кмітливістю. «Цей маленький кролик добре знає свій мусор», — подумав він. Тепер йому доведеться повернутися до Золотої Рози. Інший, той чоловік, уже, звісно, пішов би. Але невелика розмова з власником може бути корисною, щоб дізнатися, як багато він знає про своїх покровителів. Він нічого не знатиме, але якщо на нього натиснути досить сильно, він може витягти пляшку шнапсу — хорошої речі, яку він тримає під прилавком. Якщо пощастить, навіть якийсь Штайнхагер. А з шнапсом , мабуть, також прийде деяке натхнення, яке фон Стаден знав, що мало стати основним інгредієнтом його, по суті, негативного звіту майору Бейкер-Бейтсу.

З 1917 по 1935 рік бригадний генерал Френк «Нокер» Граббс був першим лейтенантом армії Сполучених Штатів. У 1935 році, незважаючи на те, що всі вважали Нокера Ґраббса просто дрібним тупиком, його підвищили до капітана, і це звання він мав до Перл-Гарбора. Лише надзвичайний стан країни або, як кажуть дехто, катастрофа могла створити плутанину, яка дозволила генералу Ґраббсу піднятися до його нинішнього рангу; але він піднявся до цього, отримавши свою єдину срібну зірку наприкінці 1944 року.

Дехто казав, що Нокер став генералом, бо знав усіх правильних людей. Але інші, і це були його недоброзичливці, а їх було легіон чи два, стверджували, що це сталося не лише тому, що він знав усіх правильних людей, а й тому, що знав усі їхні маленькі брудні таємниці. І, мабуть, це було справжньою причиною того, що Нокер, хоч і не дуже кмітливий, став розумним.

Якою б не була причина, Нокер Граббс вирішив піти у відставку в чині генерала. Йому залишався лише рік до тридцяти років, а після цього, як він часто казав своїй дружині: «На біса з ними. Ми повернемося до Сантоне, вип’ємо «Перлового» пива в «Гюнтері» і вирощуватимемо кварт-коней». Нокер Граббс, як і всі люди, мав свої мрії — і кошмари. Його безперервним кошмаром було те, що його відкличуть до Вашингтона й знизять до постійного звання майора. Різниця між пенсії майора й однозіркового генерала була значною, і коли Нокеру не було чим зайнятися, а це часто траплялося, він із якимось хворобливим захопленням підраховував різницю на звороті конверта. . Звичайно, він завжди спалив ці конверти. Нокер Граббс не був повним дурнем.

Зараз йому п’ятдесят три роки, і він, як він завжди казав своїй недовірливій дружині, був найвидатнішим, Нокер зі свого приємного шостого поверхового офісу в будівлі Фарбен керував половиною зусиль армійської контррозвідки в зоні окупації США. Другу половину скерував у Мюнхен якийсь пан-полковник із чудернацькими уявленнями, який до війни навчався в аспірантурі в Гейдельберзі — за довбаний кошт армії, як часто казав Нокер своїм друзям.

Мюнхенський полковник, можливо, і був трусиком, але він був також розумним, і це хвилювало Нокера, поки він не згадав, що генерали можуть жувати полковників. І одна річ, яку Нокер Ґраббс добре навчився за двадцять дев’ять років служби в армії, — це те, як жувати дупу.

Одного разу він витратив дві години, докоряючи мюнхенському полковнику яскравими епітетами, взятими з часів кавалерії, і результати були чудовими. Тож тепер це було те, що Нокер робив більшість часу. Жував дупу. Йому це вдавалося добре, він насолоджувався цим, і він тьмяно усвідомлював, що це була єдина ідеальна маска для його власних недоліків, яких, як він був достатньо розумним, щоб усвідомити, могло бути декілька.

Дупа, яку того дня жував Нокер, не належала полковнику, але була майже такою ж хорошою, бо належала майору з Лаймі. До того ж майорові незручно було, що свідком був американський лейтенант — причому лейтенант-жид.

«Тепер дозвольте мені все з’ясувати, майоре», — сказав генерал Ґраббс, потираючи свою лисину — жест, який чомусь, на його думку, міг змусити його виглядати нешкідливо спантеличеним. «Ви були в барі в казино, випивали, займалися своїми справами, і підійшов цей хлопець, цей американський фахівець, який щойно отримав підвищення, сказав він, — за винятком того, що він не був американським фахівцем, він був отим лайном Оппенгеймером. , і ти хочеш сидіти там і казати мені, що ти справді купив цього хуесоса випити? »

Бейкер-Бейтс зітхнув. — Насправді, генерале, він купив мені один.

«Він купив вам один», — сказав генерал недовірливо.

«Скотч і содова».

Нокер Ґраббс кілька разів повільно кивнув. У нього був великий шмат голови, все ще невиразно красивий, з маленькими, дуже блідо-блакитними очима, які виглядали безглуздо, як деякі дуже блідо-блакитні очі. Його найкращими рисами були сильний ніс і підборіддя, які рятували його профіль від недостатнього чола та мокрого, слабкого рота. Від його волосся залишилася димчаста сивина.

Ґраббс перестав кивнути, але в голосі звучав подив. «І ось ви просто стояли, тягнучись пузом до бару з цим убивцею-фрицом, якого шукає половина армії, і ви з ним просто дурили одне одного: я правильно зрозумів, майоре?»

«Так, сер, я боюся, що ви знаєте».

«І ви не могли сказати з його акценту, що він не американець?»

«У нього не було німецького акценту».

«Зовсім жодного?»

— Нічого, що я міг виявити, генерале. Але він мав два американських акценти. Один був тим, що, я вважаю, можна назвати американським стандартом, а інший був техаським».