Ще одна культурна традиція вбирала в себе демонічну містику та фантастику і в остаточному підсумку витворювала зловісно-романтичну фантастику. Так, приміром, у німецьких письменників-романтиків Тіка, Гофмана казковий чорт стає втіленням світового зла, а трагедія людського життя виростає із демонізму людського образу, з подвійної натури людини, а також із прокляття людини, що продається дияволу. Саме цю останню органічно всотує в себе психологічна натура Гоголя, «хвостики душевних настроїв» якої він втілив у своїх «Вечорах».

Чортовиння, диявол, біс — усе це знаки ірраціонального, потойбічного, знаки переступання межі в людському світі гоголівських героїв. Воно (потойбічне) постійне у творах Гоголя, лишень прибирає різні форми. Такий чорт — буденний сусіда людини, навіть двійник, нечиста сила, що живе в іншому, паралельному світі, і мертві душі, що, навпаки, живуть у цьому світі, перевертні-відьми, що є посередниками між двома світами, і Вій, чаклун, диявол — як центральний образ, те місце, куди згортається весь людський часопростір. Причому, час — як щось священне й добре, оскільки він плинний і в його колообігу гине чортівська сила (чи після третіх півнів, чи з народженням Нового року). Натомість простір, ландшафт — диявольський, він має «низ» і «верх», але не може скинути з себе того Вічного мерця, що лежить у глибині землі і погрожує перевернутися («Страшна помста»). Лише іноді «мертві душі» (вже не фарсово-комічно, як чорт у «Ночі проти Різдва», а буденно-зловісно, як у однойменному творі) беруть участь у власне людських контрактах. Отож, маємо особливий межовий світ людського й бісівського, пройдисвіт(бо «світ» — світло Божої присутності!) Гоголівських «Вечорів». Таке межисвіття(межовий світ) і є тією реальністю — соціальною, психологічною, національною, у якій живе колоніальна людина.

Межисвіттяпосилюється, зловісніє при зустрічі з демонічною силою Центру, Міста-Химери у «Петербурзьких повістях» Гоголя. «У долині, мов у ямі, на багнищі город мріє», писав про імперську столицю як про містомарення Шевченко.

А поки-що, у «Вечорах», чорт грається, і Гоголь грається. Сам Гоголь до кінця життя часом жартівливо, часом серйозно називає чорта «спільним приятелем». Бісівське несвідомо «водить» героями Гоголя, є спеціальні місця (зачаровані місця) і особливий час, наприклад, проти Різдва й на Івана Купала, коли напіввідкривається священна вісь буття й одвічна боротьба сил зла та добра стає особливо відчутною. Так само бісівське начало пронизує родові відносини: відьма може бути матір'ю, навіть особливо богомільного чоловіка (Вакули), а батько — злим чарівником, як у прекрасної чорноокої Катерини із «Страшної помсти».

Жінка, як неодноразово свідчать персонажі Гоголя, — джерело бісівського начала. Так відгукуються апокрифічні народні перекази про одвічну гріховність жінки, яка піддалася спокусі змія і тим повергла весь світ у пекло людського гріха. Так само краса, «гарячий» дівочий вид («з біса гарна»), дівоче милування собою, як, наприклад, Оксанине перед дзеркалом («Ніч проти Різдва»), — усе це позначене, особливо в літературній романтичній традиції, чарами зваб, гріховністю переступання межі, що відділяє людське божественне начало і бісівську оману. Нагадування про одвічний людський гріх жіночого тіла загалом лежить в основі багатьох містичних видінь Гоголя.

Межовий світ людського і бісівського несе в собі неминучість страшної помсти. Веселий Карнавал виявляється лише однією з масок Апокаліпсису. Так часом, завмираючи зі страху, немов перед незмигним поглядом залізної маски Вія-Апокаліпсису, часом граючись силою й могутністю, як особа, причетна до сильного народу, Гоголь почувається людиною, якій даровано «мати» свого біса. Адже чорт, за його словами, «такий близький до людини, що без церемонії сідає на неї верхи і править нею, як найслухнянішим конем, змушуючи її робити дурниці за дурницями». При чому, суєтних молодиків свого часу Гоголь називає «щиглями», вони незнайомі з чортом саме тому, що самі нецікаві для нього. Отож, чортівня Гоголя — ознака патріархального, природного й сильного стану і людини, і народного життя, що ним безперечно є для нього старосвітська Україна. Прикметно, що не лише коваль Вакула осідлав чорта, але й Тарас Бульба витанцьовує, сидячи на своєму коні, що зветься Чортом.

Щось трохи бісівське асоціювалося і з самим Гоголем, невеликим, білявим, зі смішним чубчиком («хохолком»), схожим на півника, яким побачили його в Москві й Петербурзі. Російський письменник С. Аксаков, зокрема, казав, що з першого враження йому видалося в Гоголі «щось хохлацьке й лукаве». «Хохол» — таку поблажливу характерну назву чогось окраїнного, дещо крутійського діставали українці в Російській імперії. Власне, «хохол» — це і є те ім'я, що його отримували внаслідок колоніального контракту.

Є. Маланюк говорить про поступове переростання Гоголя в Гоголя, про відмирання його національної української душі та заміну її новою душею — російською, що супроводиться «моральною смертю», «розривом з органічною цілістю», а це означало «механічно розплистися в аморфній неокресленості «Росії».

Однак, думається, ані повного відмирання, ані осягнення нової національної душі в Гоголеві не відбулося. Він залишився українцем в Росії, колоніальною людиною в Імперії. І, можливо, найвиразніше втілив характер не «імперської», а саме «колоніальної» людини. Ім'я такої людини — «хохлик». Що, до речі, тотожне грайливому «чортику», але не дияволу, з яким асоціюється Імперія.

Як прозірливо зауважує Є. Маланюк, Гоголь як аналітик «якось аж автоматично, відбив історичний процес розкладу своєї суспільної верстви — українського «дворянства», бувшої провідної верстви народу» (…) Наслідком затрати духу і омертвіння душі — людина Гоголя стає калікою, потворою, карикатурою людини, і в ту порожню оболонку бувшої Людини входить «чорт» того чи іншого пороку, «нечиста сила», яку так гостро відчував Гоголь і з якою, як міг, ціле життя боровся, так само хрестом і молитвою, як і своєю — завжди до Бога направленою творчістю».