У статті 1832 року «Взгляд на составление Малороссии» Гоголь зауважував, що саме козацтво є «зародком політичного тіла, основою характерного народу», який тримається на «чистоті релігії своєї».

Отже, підґрунтя його повісті «Тарас Бульба» насамперед політично-ідеологічне. Йдеться-бо про єдність і цілісність політичного тіла народу. Такий високий зміст трагічного тону епопеї, що нею стає «Тарас Бульба». Повість не закінчується сценою вбивства батьком сина Андрія, хоча могла б, як це ми бачимо у Проспера Меріме («Матео Фальконе»), де на найвищій ноті звучить романтичний трагізм батьківського покарання.

Родова тема, яка так сильно звучить у повісті Гоголя, визначила й характер тих героїчних випробувань, або ініціацій, що їх переживають обидва Тарасові сини. Зраду Андрія в першій редакції Гоголь трактує близько до того пристрасно-нестерпного неспокою молодості, що тягне у прірву Хому у «Вієві». До цього додається лицарсько-середньовічна готична романтика схиляння перед жінкою — «жінка середніх віків є божеством», писав Гоголь. Так, прекрасна полька все більше втрачає риси звичайної людини, перетворюючись у розпаленій уяві Андрія на серафима, на «небесне створіння», «яке, здавалося, для чуда було народжене». Зрада Андрія в першій редакції близька до лицарського екстатичного самозречення, до сомнамбулізму, адже і в бою Андрій не воює, він — боїться «страшного батька». Натомість для Тараса Бульби зрада Андрієва — спокуса диявольська. «Ач, чортове насіння, ти таки своє взяло! Породив же тебе чорт на ганьбу всьому родові!» — вигукує він, дізнавшись про перевтілення Андрія у «славного лицаря» польського.

Таким чином, убиваючи сина, Тарас фактично відвойовує його у злого духа, повертає його собі, своєму родові. «Ти гадав, що я віддам комусь дитя своє? Ні! Я тебе породив, я тебе і вб'ю!», — каже він у першій редакції, у якій і хоронять Андрія по-лицарському, по-родовому. У другій же редакції Андрій залишається непохованим — Тарас з Остапом кидаються просто в новий бій захищати товариство: авторський наголос переноситься на розплату за зраду християнської віри і побратимства.

Отож, у повісті на повну силу звучить родова тема — саме рід є основою нації. Запорізьке братство тим і прикметне, як свідчать сивочолі старшини, що «всі з одного гнізда», «всі брати рідні». Потрійна жертва Тараса Бульби за честь роду — це своєрідна символіка сакральної жертви за рід людський. Так, Батько вбиває Сина (Андрія), Батько приймає смерть Сина (Остапа), і зрештою Батько перетворюється на Дух, що має протистояти «надприродною своєю силою» всьому ворожому антихристиянському світові, як це ми бачимо в останній сцені повісті. Родова жертва набуває сакрального змісту, відсвічуючись християнською Трійцею: Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух.

Гоголівські ініціації як один із символічно-біографічних кодів у «Вечорах на хуторі біля Диканьки» в найзагальнішому плані мали цивілізаційний характер. Жертвуючи «окраїнним», Гоголь бачив Україну цивілізованою і культурною, в колі інших історіогенних та історіотворчих народів. Тимчасова її смерть і Диявольський контракт ставали лише формою «окультурення». Однак ціна такої культурності, за Шевченком, ця «лепта удовиці престолові-отечеству», дорівнює цілому національному буттю, бо

Так зникає бравада Вічного Повернення. Натомість Диявол стає на межі Святого кола — того пресвітлого народного світу, куди Гоголь намагався не пустити чортовиння. І родовий Батьківський закон змінюється на Товарний закон, на Безкінечний Колоніальний Контракт, що звучить так: «щоб бути славним, стань на бік сильнішого». Так маски малоросійського пасічника Рудого Панька, російського письменника Гоголя і українського шляхтича Гоголя-Яновського зустрічаються з маскою Антихриста на сцені національного буття. Яка з них власне гоголівська? Хто знає?

Тамара Гундорова

Це що за диковина: Вечори на хуторі біля Диканьки?Що це за вечори? І шпурнув у світ якийсь пасічник! Слава тобі господи! Ще мало обскубли гусей на пера та перевели ганчір'я на папір! Ще мало народу, усякого звання й наброду, перекаляло пальці в чорнилі! Надав же чорт і пасічникові потягтися слідом за іншими! Справді, друкованого паперу розвелося стільки, що й не придумаєш швидко, що б таке загорнути в нього».

Чуло, чуло віще моє усі ці розмови ще за місяць! Тобто, кажу я, що нашому брату, хуторянинові, носа тільки виткнути з своєї глушини на великий світ — матінко моя! — Це все одно, як трапляється, іноді зайдеш у покої великого пана: обступлять тебе всі та й почнуть морочити. Ще б нічого, нехай би вже вище лакейство, — так ні, яке-небудь обідране хлоп'я, глянути — погань, що порпається на задньому дворі, — і те причепиться; та й почнуть з усіх боків ногами притупувать: «Куди, куди, чого? геть, мужик, геть!» Я вам скажу… Та що там казати! Легше мені двічі на рік з'їздити до Миргорода, де от уже п'ять літ, як не бачив мене ні підсудок з земського [1] суду, ні поважний ієрей [2] , ніж показатися у той великий світ. А показався — то вже плач не плач, а давай одвіт!

У нас, мої люб'язні читачі, — не в гнів вам сказати (ви, може, й розсердитесь, що пасічник говорить з вами запросто, немов з якимось сватом своїм або кумом), — у нас, на хуторах, ведеться здавна: тільки-но закінчаться роботи на полі, мужик залізе відпочивати на всю зиму на піч, і наш брат приховає своїх бджіл у темний льох, коли ні журавлів у небі, ні груш на дереві більш не побачите, тоді, як тільки вечір, уже напевно десь в кінці вулиці жевріє вогник, сміх і пісні чути здалеку, дзенькає балалайка, а часом і скрипка, гомін, шум… Це у нас вечорниці!Вони, як бачите, вони схожі на ваші бали; тільки не можна сказати, щоб зовсім. На бали, коли ви ідете, то саме за тим, щоб повертіти ногами та попозіхати в кулак; а в нас збереться в одну хату юрба дівчат зовсім не для балу, з веретеном, з гребенями [3] ; спочатку немов і за діло візьмуться: веретена хурчать, ллються пісні, і кожна не зведе й очей убік; та тільки шелеснуть у хату парубки з скрипалем — здійметься крик, почнеться веремія, підуть танці та заведуться такі штуки, що й розказати не можна.