– Ні, - відповіла вона і згодом додала: - І мені, дякувати Богу, немає за кого…

– Хіба це добре?

– Це страшно. Проте зручно.

– Що саме?

– Зручно, коли ти нікому нічого не винен. Хіба в тебе не так?

Він промовчав. І їй здалося, що він заснув. Однак він заговорив:

– Так не мусить бути…

– А як мусить? І хто взагалі знає, як має бути? Хіба що той, хто влаштував світ. Але мені здається, що і він нині розгубився… Може, ти знаєш? А якщо знаєш, то чому ти фарбуєш паркани? Гадаєш, що таким чином ти сховався?

– Тобто?
– незадоволено буркнув він.

– Все просто… - вона замислилась лише на мить.
– Я була редактором сюжету про тебе кілька років тому. Я тебе згадала. Хоча спочатку мені здалося, що ти схожий на зовсім… зовсім іншу людину. Знайоме обличчя… А тепер згадала! У мене добра зорова пам’ять… Тоді ти отримав якусь премію і стояв у смокінгу… Скажеш, я помиляюся?

– Ні. Не помиляєшся. Хоча це було давно. У минулому житті. А зараз я задоволений тим, що є.

– І воно тобі подобається?

– Так.

– Це правда?

– Правда.

– Я тобі не вірю…

Рипнули пружини, посипалась іржа. Хвиля роздратування піднялася знизу, мов пил з давно не топтаного ніким паркету.

– Ти просто втік, - продовжувала вона.
– Або… вичерпався… І втік.

Не зміг боротися.

– Можливо… Нехай буде так… - сказав він.
– Але трапилось щось важливіше ніж той… смокінг… Ніж гроші і міфічне визнання…

– Цікаво, що ж це може бути?
– уїдливо поцікавилася вона.

Він надовго замовк.

– Ну?

– Просто одного разу я прокинувся і… побачив Бога… Прямо перед очима і…

Вона засміялась, згадавши розповідь Дана. Чомусь їй закортіло зробити йому боляче, але вона не встигла сказати те, що крутилося в неї на язиці, бо хвиля роздратування вже накрила і його. Іван знову рипнув пружинами, повернувся, намагаючись розгледіти її обличчя:

– Принаймні, я сказав тобі правду… Думай, що хочеш. А ти? Що можеш сказати ти? Якщо тобі немає чого сказати і все у тебе так вдало - чому ти тут, у дорозі? У зруйнованому садку. На цьому металевому матраці. З таким покидьком, як я. А якщо я зараз тебе зґвалтую і залишу тут в якості небіжчиці? Не боїшся?

– Ні. Такі емоції, як страх я вже пережила. Це сильна емоція, вдруге мені її не здолати, бо нецікаво… Але ти маєш рацію. У мене була маленька неприємність, яку треба було чимось заглушити. А найкращі ліки - робота. Тому я й поїхала в це відрядження.

– Маленька неприємність? Ти зламала обцас?

Єва відчула, що їй кортить сказати те, чого ніхто не знав: ось просто тут, у темряві неіснуючого дитячого світу. Просто вимовити кілька речень - виголосити їх у простір, розвіяти їх у ньому назавжди.

– Я… - хрипло сказала вона.
– Я відмовила тому, хто мене любив через те, що… не можу мати дітей. Він про це не знав. І не дізнається. Думатиме, що я звичайне стерво: обіцяла і покинула. Так простіше. Але… навіщо я тобі це кажу?…

– Ти це кажеш для себе. Часом сказати вголос те, що думаєш, дуже складно. Якщо немає певних обставин. А їх у більшості майже ніколи немає. Та й не вистачає часу.

– Можливо… В цьому садку я відчуваю себе затопленим човном… Але я можу сказати тобі ще дещо… - вона замислилась над тим, чи варто позбавляти його ілюзії.
– Того «бога» - ікону Пресвятої Діви - тобі підсунув під ніс один випадковий перехожий. І цим перехожим був Дан. Він розповів мені про цей випадок сьогодні вранці.

Вона подумала, що зараз він обуриться. Але коли він заговорив, у його голосі вчувалася посмішка:

– Це лише підтверджує, що світ малий і що випадковостей в ньому не існує.

– Що ти маєш на увазі?

Він розсміявся і, не пояснюючи попереднього, вимовив наступне:

– Лишається з’ясувати, навіщо з нами четверта супутниця…

– О, тут все зрозуміло!
– теж розсміялася Єва.
– І набагато простіше: Богданчик не пропускає жодної спідниці! А в Мії вона така… виклична.