Пероцький біля телефону, в уніформі:

— З ким маю честь?

Ступай.З вами волить похристосуватися на своїй землі українець Іван Степанович Ступай-Ступаненко. Україна воскресла, ваш-дит-ство!

Пероцький (переждем, поки йому врівноважилось серце).Атвечаю. Смір-но! Равнєніє на едіную-нєдєлімую, гаспада українци!

Ступай.По-вкраїнському не так. Струнко, ваш-дит-ство! Церемоніальним маршем, на одного генерала дистанція, з України кроком геть!.. Маринко, грай «Патетичну»!

Зінька, Жорж.

Зінька (читає).«Даю цю посвідку колишній нашій покоївці Зінаїді Масюковій на певність того, що я з доручення мого папи, генерала Пероцького, одержав від неї сім карбованців комірного і з доручення ж папиного заплатив ці гроші за перший мій візит до неї і сім додатково за папу, що не заплатив їй за перший візит свій ще року тисяча дев'ятсот тринадцятого, теж на Великдень. Вихованець енського кадетського корпусу Жорж Пероцький». Так. Тепер ти, Жоржику, ходи додому.

Жорж (навколішках).Ну, порви… Прошу вас, порвіть. Ну хоч не показуйте. Не покажете? Ні?

Зінька (виводить його, зачиняє двері. Сама).Ой, Боже ж, як важко. (Бере гітару, грає і молиться).«Ой, Боженьку, Боже» Чом ти не поможеш? Чи, може, безплатно помогти не хочеш? Чи, може, й ти, Боже, вже хочеш того же?» Так приходь!

У підвальчику, як статуя, Настя. Скаменіла — в двері лізе безногий солдат з георг. хрестом:

— Чи впізнаєш, Насте, чоловіка?… Здрастуй! Бач, вкоротили мене трошки, зробили нижчим за всіх. Ну, нічого! Піду до своїх на завод, може, піднімуть. Здається, сказав «піду» — полізу! Другий же місяць, як лізу. До тебе. Чого ж стала, Насте! Приймай ув об'ятія героя, половину чоловіка твого! (Доліз до середини підвальчика і заплакав).

День. Сонячне» виблискує гелікон. Я безсонний і невтомний крокую по кімнатці. Підо мною все ті ж періодично б'ють куранти. Марина грає тую ж «Патетичну сонату», але сьогодні вже не зоряне grave я чую і не світло-ярливе allegro molto brio, а сонячно-квітчане adagio cantabile. Ну, а мені, звичайно ж, увижається: безмежний степ, над ним пливе в човні «Арго» вона, звичайно, ліву брову трошки ломить, очі голубі, на веслах квіти і роса. І ось удруге приходить до мене мій неромантичний друг Лука:

— Доїхав?

Я ніби не розумію. Мовчу.

(Ущипливо).До її ворітець? Я мовчу.

Ну, листа, звичайно, ти порвав?

Я (патетично).Одніс, Луко! Їй-бо, одніс!..

Лука (вражений).Ну й що? Як?

Я.Одгадай: яка це дорога, що нею світ іде тисячоліття і не знає втоми?

Лука (зрозумівши безнадійність мого любовного становища, рішуче).Дорога революції!

Я.Дорога кохання, Луко! Одгадай: без якої дороги світ давно б уже євнухом старим бродив по пустині життя?

Лука.Без дороги революції, як оце ти зараз євнухом тут ходиш. Слухай, Ілько! Сьогодні маніфестація об одинадцятій. Організатори — всі ті, хто революцію оберта на оперетку або літургію, а класову боротьбу на паради й цілування, сказав нам петроградський товариш. І я кажу. До них пристануть, мабуть, і ваші українці, - в рушничках уже, посватались! Більшовики організовують контрдемонстрацію. Розумієш? Наші заводські хлоп'ята всі за більшовиків. Мені доручили роздавати літературу на нашій вулиці й агітувати проти війни, за восьмигодинний робочий день, за передплату «Правди». Ходімо, га?… На вулицю!.. Поможеш роздавати літературу. А то й так. Просто. Щоб нашого брата було більше.

Я.Я піду… але я трошки згодом.

Лука.Чому?

Я.Я… я зараз іду до неї. Не віриш? Я вже б давно пішов, та стерегли мене, не пускали. Луко, дві дикі звірихи: соромливість і вовкуватість. А сьогодні, всю ніч виходивши, я нарешті їх втомив, проклятих, і приспав. Сплять. І я піду! Зараз! Я вже й перші слова наготовив про наше побачення: «Ви не здивуйте, що я непрошений, — скажу, — непрошено зайшли до мене ви у серце!» Ні, не так. Скажу просто: «Здрастуйте!» І не так: «Вдома?» — «Вдома…» Ні: «Я не спитавшись увійшов, це привілей старців і закоханих».