Лука.Ні, ти вже краще так: «Вдома?» — «Вдома». Тоді ти: «Простіть, але в мене не всі дома, і я прийшов, щоб ви побачили ідіота з іконкою вічної любові, з дівчачим фартушком замість червоного прапора. Та якби ж ідіота! — Паскудника! Зрадника!» От!.. І знай, Ільку, востаннє до тебе прийшов я, востаннє й кажу просто; вірші ми з тобою писали, арифметики навчив мене, географії, книжки читали, товаришували, але коли ти зразу не вийдеш на вулицю, себто на дорогу революції, то я тобі не товариш і ти мені не товариш. Раз! Два! Три! (Пішов).

Я (услід йому).Адже ж сам ти почуваєш. Луко, що легше, мабуть, вчинити аж три революції зразу, ніж, скажім, відкритися дівчині вперше, що любиш… Га, Луко? Так дивись, я йду!

І я справді йду. Сходами вниз. Знову одна течія несе мене до П дверей, друга односить і гонить униз.

Непочута розмова.

Марина (перегравши).Буде!

Андре.Маrіnon! Ще і ще!..

Марина.Невже і вам подобається?

Андре (ревниво).«Невже і вам»! А ще кому?

Марина.Угадайте.

Андре.Ну, звичайно, кому ж. Йому!

Марина.Угадали. Сьогодні навіть уночі розбудив:

У Андре очі рогом.

«Заграй, дочко, «Патетичної», бо вже щось не спиться».

Андре.І я б вас розбудив, коли б було дозволено.

Марина.Йому все якісь запорозькі лицарі з цієї музики бредуться в голову, вічні степи, Україна, а скажіть, що вам?

Андре.Мені?… Угадайте!

Марина.Росія?

Андре.Честь оддаю, але ні.

Марина.Революція?

Андре.Вітаю, але ні.

Марина.Ну, не Україна ж?

Андре.Українські зорі, дзвони й сходи. Я іду. Раптом зустріч. Я цілую чиюсь тінь. Тінь краси! Шедевр! Мені хочеться узять її на руки і нести, нести…

Марина.Ви сказали — вітаєте революцію? За що?

Андре.Нам потрібніший тепер трикутний капелюх, ніж Мономахова шапка.

Марина.А вгадайте, що мені ввижається од музики?

Андре.Таток?

Марина.Щось чудне і незрозуміле. Привид, сон, реальність, усе разом. Ніби темна й дика є країна і така ж пригноблена, що забула навіть про своє учора і не зна, що буде з нею завтра. Сон. Два замки іржаві висять, печаті з орлами — білим, двоголовим. Замкнуто минуле, замкнуто прийдешнє. В тій країні дівчина самітна. Мріє й жде. І знаєте кого?

Андре.Кого?

Марина.Лицаря, що любить українські зорі.

Андре.Так?

Марина.День у день, ніч у ніч, щоб замки ті позбивав і двері одчинив…

Андре.Дівчині?

Марина.Дівчині й країні. (Зірвала кілька акордів з фортепіано. Піднесла їх у долонях, ніби квіти).Мої любощі це — сон, може, мрія — дівчина стрічає лицаря. Отак (удає з себе сповнену любощами дівчину, зустріч).«Любий мій, давно бажаний, милий!.. — І поведе, як гетьмана, у свою світлицю. Скаже:

— Ой, дзвоніть, софійські дзвони, щоб люди не чули, як я милого цілую…»

Андре.Маrіnе! Скажіть! Це лише мрія, чи є до цього практичний шлях, реальна програма?…

Марина.Це лише мрія, музичний привид химерної дівчини. А втім — замість трикутного капелюха може ж бути гетьманська булава? Тоді це програма. На Україні. Ви заздалегідь формуєте загони вільного козацтва, я — організацію. Це практичний шлях. Щось чудне й не зрозуміле — правда?

Андре.Хай дівчина жде лицаря!