UR.ANUS
Рубаї (з іл.)
вернуться

Хайям Омар
Шрифт:
* * *
141 В одній руці - вина рубін, у другій - милої коса, Сидить щасливий у саду, де на квітках блищить роса, I попиває з піали, аж поки солодко сп'яніє, И не хоче думати, хмільний, про непостійні небеса.
* * *
142 Це небо множити уміє тільки втрати: Приводить одного, щоб іншого забрати. Якби народжені про наше лихо знали, Чи хто погодився б на землю завітати?
* * *
143 Блажен, хто ці часи прожив на вольній волі, Нічим не дорікав ні Богові, ні Долі, Хто кожну мить життя приймав як подарунок, Не спав, шукав забав і мав вина доволі.
* * *
144 Та доки ж ганити себе за незнання, Від безпорадності томитися щодня? Підпережуся я від сорому зуннаром, Що я гріхи творю, що мусульманин я!
* * *
145 Як пурхну я тепер на іншу рожу I знову муками свій біль примножу, Коли за слізьми, що крізь вії ринуть, Тепер я й глянути на світ не можу?
* * *
146 Для наших чистих душ уже не рік, не два Готує злигодні безодня кругова. Тож сядьмо на траву й вина скуштуймо, поки Із праху нашого не виросла трава.
* * *
147 Чому вславляються в легендах і сьогодні Лілея й кипарис, коханці благородні? Ця має десять уст, а промовлять не хоче, А в того двісті їх від сорому німотні.
* * *
148 До чари дивної, що сяє так розкішно, Рукою тлінною і доторкнутись грішно. А скільки ніжних лиць, очей живих цей Майстер Любовно створюе й розтрощує зловтішно!
* * *
149 Мерцям однаково, що оцет, а що мед, Хмільному все одно, що Балх, а що Мешхед. Лий повно в піалу, бо й після тебе місяць, Невпинно мінячись, летітиме вперед.
* * *
150 Чи не знайду собі я душу хоч єдину, Щоб розповісти їй про світ і про людину? У муках створена з гіркої глини горя, Лиш мить живе вона - й вертає знов у глину.
* * *
151 Прекрасний отроче, вже день устав із тьми! Тож винеси вина й дзвінкий барбат візьми! О, скільки вверг у прах Джемшідів і султанів Цей осені прихід і цей відхід зими!
* * *
152 Ті, що мандруючи собі набили п'яти, Два світи прагнучи в одному відшукати,- Не знаю, чи про те, який він є насправді, Вдалось хоч крихітку нового їм узнати?
* * *
153 Навіщо капища, мечеті на майдані, Про пекло та про рай розмови безнастанні? У Книгу Долі глянь, о друже мій: усе там, Що з нами станеться, записане зарані.
* * *
154 Неси вина того, що оновляє нас! Лий повно, запали той вогник, що погас! Дай і мені, бо ждать нам нічого від світу! Спіши, бо не стоїть скороминущий час!
* * *
155 В тісному колі, де ввесь вік блукаєм, Ми входу й виходу дарма шукаєм. Ніхто ще правди не сказав, звідкіль ми У нього входимо й куди зникаєм.
* * *
156 Тюльпанам весняним дощ обмиває лиця. Встань, бо прийшла пора й тобі опохмелиться! Спіши на зіллячко весняне надивиться, Бо завтра й на тобі підійметься травиця!